ХРИСТИНА: Я зроблю так, що ти все забудеш. Або ж зроблю так, щоб вони все надовго запам’ятали.
ЕББА: Випробування було важким, але необхідним. (Перебирає шанобливу поставу.) Ви пастух для свого народу. А я на ваше прохання повинна була стати вовком.
ХРИСТИНА: Ми поїдемо до Риму! Ми будемо там щасливими!
ЕББА: І що? Ви переодягнете мене у вікарія?
ХРИСТИНА: Я кохаю тебе! Я ніколи тобі раніше не казала, що кохаю тебе!
ЕББА: Мене ніколи не потрібно було переконувати у цьому. (Пауза.) Я не кохаю вас. Чи був у мене вибір? Чи могла я хоч якимось чином відмовити вам, вашій прихильності? Ви мій суверен. Я намагалася, добре чи погано — радше погано, ніж добре, — показати вам, що кохала вас.
ХРИСТИНА: Це вони вклали ці фрази тобі в голову.
ЕББА: Я кохаю Якоба.
ХРИСТИНА: Ти добре граєш!
ЕББА: Благословіть моє заміжжя!
ХРИСТИНА: Перестань бути їхньою лялькою!
ЕББА: Змилуйтеся! Я не кохаю вас.
ХРИСТИНА: А там, у тіні, ти знайдеш їх? Вони скажуть, що ти добре грала? Що ти виглядала щирою у своїй відмові?
ЕББА (занепокоєно): Тріщить, скрегоче. В крижаних глибинах.
ХРИСТИНА: Я вже чую, як вони тобі аплодують! Ти вимовила всі слова?
ЕББА: Я одружуюся. Завтра. На світанку!
Христина кидається на Еббу і здіймає кулак, щоб вдарити її в обличчя. Утім, стримує свою лють.
ХРИСТИНА: Бажання вдарити тебе — повідомлення, яке мої очі передають у мій мозок, який наказує мені вдарити якнайсильніше...
Ебба вивільняється з рук Христини.
ЕББА: Господи!
ХРИСТИНА (все в тій самій позі, наче час зупинився): Якби я була чоловіком! Якби я була чоловіком!
ЕББА: Благословіть або повісьте мене!
ХРИСТИНА: О, мотузка для Юди, попроси у диявола благословити тебе!
Ебба простягає їй рукавички рожевого шовку і кидає їх на землю.
ЕББА: Заберіть їх!
Ебба виходить.
ХРИСТИНА: Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!
КАРЛ ҐУСТАВ (напідпитку і роздратований): Ти повторюєш це, як те щеня, що хлепче з калюжі! Так то був вітер, що тебе штовхнув? Величезне шаленство вітру? От я нічого не відчув. Навіть легкого пориву. Мій суверен на землі! Ганебно на землі! Ну й як воно, бути кинутою? Я тут був у таверні, і вони всі голосно співають:
У зад, у зад, у зад, солдат,
дівах — йому на штих,
у зад, у зад, у зад, солдат,
Христина всього навчить.
Скажи, як тобі, коли тебе кидають? Воно так само й між жінками? Ну і як це? Не так принизливо? Скажеш? Ти... ти можеш скиглити, можеш ридати, можеш вити! Ти королева! А ведмеді, як я, ми смішні з нашим порослим шерстю болем. Заглянь у дзеркало, і ти здивуєшся, на кого схожий провідник мого народу! «Мої замисли інші!» — ти так казала! «Народ шахтарів, лісорубів, селян!» Народ недоумків! Добре, що вони в тебе є, ці недоумки, щоб платити за твої примхи й утримувати цілий двір паразитів! «Мій народ, у нього нема ні слів, ні ідей!» Це поталанило, що в нього немає слів, у твого народу, бо я не знаю, що б він сказав про все, що тут відбувається. Поки тебе трусить, поки тебе долають переживання, ти годуєш свій народ обіцянками й утопіями. Ти любила його колись. Ти ж пам’ятаєш про все, чого ти для нього бажала? Усі твої задуми, які могли б зробити його кращим? Спільна мрія. А зараз, ти не любиш нікого, окрім себе. А я, начальник недоумків, я кохаю лише тебе. (Пауза. Раптом ніжно.) Йди до мене, я втішу тебе. Йди! Моя дівчина-король! Моя маленька дівчинка-король! (Він обіймає Христину, його жести достойні церемонії. Вона не пручається.) Якби ти знала, скільки я пролив крові, щоб ця мить настала. Хай вона триває вічно. Нумо я порахую твоє волосся, одну волосину за одною. (Пауза.) Я кохаю тебе за твоє волосся! Я кохаю тебе за твої очі! Я кохаю тебе за твої стегна... за твої груди, за твій зад!.. Я кохаю тебе за твоє плече. (Він ніжно голубить плече Христини.) Ти як хочеш, свою матір, на шампурі чи під соусом? (Христина сміється.) Твоєму народові потрібно, щоб ти його заспокоїла. Йому потрібно, щоб ти його втішила, щоб захистила його. Твій народ, його треба запевнити, що він завжди матиме, що вкинути до живота, матиме дах над головою, зможе обіймати своїх дітей. Твій народ, йому треба, щоб ти його чула, а йому не треба було б для цього волати. Щоб ти відповідала йому, не погрожуючи кулаком. Щоб найменший серед усіх малих знав, що може розраховувати на твій захист. Твій народ, йому потрібен люблячий лідер, схожий на нього.
Заходить Еріка, сутеніє.
ЕРІКА: Пан Декарт більше не прийде. Він сказав: «Дзвонять заклично дзвони. У мене в грудях палає вогонь! Піт на моєму чолі. З мене скрапує кров. Поглянь на моє чоло, з мене крапає жовта кров. Печатка миш’яку. Мене труять. Дзвоник пролунав. Мене вбивають за гостію. Давайте скажемо, що я помер від холоду. Заради блага наших народів, заради тривалого миру, скажемо, що я помер від холоду». (Пауза.) Пан Декарт приєднався до сущих на небесах. Пан Декарт помер. (Починає йти до виходу.) Іще, ледь не забула. Насамкінець він сказав: «Це спустошення коханням!» Як наче він шукав відповідь на якесь питання.