— І тільки з цієї причини? — спитав дон Педро трохи ображено.
— Ви можете дати слово честі? — наполягала донья Ернанда.
— Без найменших вагань. Даю слово честі. Але чому ви берете під сумнів мою розповідь?
— Ви дали для цього підстави. Ви не в усьому правдиві. Чому, наприклад, ви сказали, ніби ви мій двоюрідний брат?
— Отже, ви мене не пам'ятаєте?
— Я добре пам'ятаю Педро де Кейроса. Роки могли додати вам зросту й стрункості, сонце могло вкрити засмагою ваше обличчя, під чорною перукою волосся у вас може бути білявим, хоч, з вашого дозволу, я маю щодо цього великий сумнів. Але що, питаю я себе, змінило колір ваших очей? Адже очі у вас блакитні, а в Педро були темно-карі.
Якусь хвилину він мовчав, неначе щось обмірковував, а вона стежила за його суворим і гарним обличчям, освітленим світлом, що падало з вікна. Він уникав її погляду. Його очі ковзнули по морю, що тьмяно світилось під яскравими зорями, відбиваючи мерехтливі вогні кораблів на рейді, потім зупинились на світлячках, що літали серед кущів, переслідуючи метеликів, але ні разу дон Педро не глянув на маленьку жінку, що стояла коло нього.
Нарешті він заговорив — спокійно, майже насмішкувато зізнаючись в обмані:
— Ми сподівалися, що ви забули про таку дрібницю.
— Ми? — перепитала донья Ернанда.
— Родріго і я. Він мій друг. Він поспішав до вас, коли з ним сталася ця неприємність. Отак ми й опинились на одному кораблі.
— І він схотів, щоб ви так учинили?
— Він сам це підтвердить, коли прибуде сюди. Він буде тут за кілька днів, можете мені повірити. Зразу ж, як тільки я його викуплю, а це буде дуже швидко після мого від'їзду звідси. Коли я тікав — на відміну від нього я не давав слова честі — він висловив бажання, щоб я назвався вашим двоюрідним братом, якщо мені пощастить дістатися сюди, і в разі потреби допомогти вам, поки він приїде.
Донья Ернанда замислилась, але груди її високо здіймались від хвилювання. Мовчки вони пройшли ще кілька кроків.
— Ви нерозважливо ризикували, — промовила вона нарешті, показуючи цим, що його пояснення її задовольнили.
— Джентльмен, — відказав він повчально, — завжди готовий піти на ризик, щоб бути корисним дамі.
— То ви в такий спосіб були корисні мені?
— А хіба вам здається, що все це я роблю заради власної користі?
— Ні, на це не схоже.
— Тоді ні про що не питайте. Я поводжусь так, як хотів Родріго. Він сам пояснить, нащо це йому було треба, коли прибуде сюди. А поки що я — ваш двоюрідний брат.
— Якщо оцей нечема, ваш чоловік, надто вам допече…
— Схаменіться, що ви кажете! — В голосі доньї Ернанди почулась тривога.
— Я тут за дорученням дона Родріго. Пам'ятайте, будь ласка, це. Більше ні про що я вас не прошу.
— Дякую вам, кузене, — сказала вона і пішла від
нього.
Дон Педро гостював у губернатора Пуерто-Ріко три дні, і кожен з них був майже такий самий, як і перший день, коли він приїхав, якщо не брати до уваги те, що дон Хайме з кожним днем дедалі, дужче пишався новим титулом рицаря святого Якова Компостельського, а тому з кожним днем ставав дедалі нестерпнішим. Проте дон Педро терпів його товариство із зразковою стійкістю духу і часом, здавалося, був не від того, щоб ще дужче підігріти його неймовірне марнолюбство. Так, на третій день за вечерею дон Педро раптом висловив пропозицію, що його вельможності слід відзначити високу королівську ласку так, щоб це назавжди лишилось у літопису острова.
Дон Хайме жадібно вхопився за цю пропозицію.
— Авжеж, це чудова думка! Що ж ви порадите мені зробити?
Ледь посміхнувшись, дон Педро заперечив.
— Хіба я можу радити дону Хайме де Вілламагра? Але треба придумати щось таке, що було б гідне цієї визначної події.
— Маєте рацію. Це справді так. — Проте розумові здібності цього бовдура були такі, що жодна потрібна думка не могла народитись у його голові. — Треба тільки вирішити, що саме може вважатися гідним такої події.
Брат Алонсо запропонував улаштувати в губернаторському будинку бал, і донья Ернанда аж заплескала в долоні. Дон Педро, вибачившись перед нею, висловив думку, що бал закарбується в пам'яті лише тих, хто буде на нього запрошений. А треба чогось такого, що справить враження на всі прошарки населення Пуерто-Ріко.
— А чом би вам не оголосити амністію? — спитав він нарешті,
— Амністію? — всі троє співрозмовників дона Педро здивовано втупилися в нього.
— Саме так. Адже це справді королівський жест. Хі ба ж губернатор не є до певної міри королем, віце-королем, представником королівської династії, людиною, від якої народ сподівається вчинків, гідних короля? Щоб належно відзначити свою нагороду, доне Хайме, відчиніть двері в'язниць, як це роблять королі в день своєї коронації.
На якусь мить дон Хайме був приголомшений величчю подібного акту. Отямившись, він грюкнув кулаком по столу і урочисто оголосив, що на таку думку варто пристати. Завтра він офіційно оголосить своє рішення, скасує судові вироки і випустить усіх в'язнів на волю.
— Усіх, — додав він, — крім шістьох. Якщо я їх про щу, це нікому на острові не сподобається.
— Мені здається, — зауважив дон Педро, — що будь-який виняток зведе нанівець значення цього акту. Винятків не повинно бути.
— Але ж ті в'язні самі є винятковими. Хіба ви забули, я говорив вам про те, що з ватаги, яка мала нахабство висадитись на Пуерто-Ріко, взяв у полон шістьох піратів.
Дон Педро наморщив лоба, наче щось пригадував.
— Так, так! — вигукнув він нарешті. — Я щось таке пам'ятаю.
— А чи казав я вам, сеньйоре, що один з них — пес Волверстон? — Губернатор вимовив «Болверстон».
— Волверстон? — повторив дон Педро, який також вимовив «Болверстон». — Ви схопили Волверстона? — Було безпомилково видно, що ця новина глибоко його схвилювала, та й не дивно: адже Волверстон останнім часом перетворився на найближчого помічника капітана Блада, й іспанці ненавиділи його не менше, ніж самого Блада. — Ви схопили Волверстона? — перепитав дон Педро і чи не вперше подивився на дона Хайме з неприхованою повагою. — Ви мені цього не казали. Ну, в такому разі, шановний друже, ви підрізали Бладу одне крило. Без Волверстона він вдвічі слабіший. Тепер будь-якої хвилини легко буде знищити і його самого, і цим Іспанія завдячуватиме вам.
Дон Хайме манірно розвів руками, удаючи із себе саму скромність.
— Цим я хоч трохи заслужу ту честь, якою вшанував мене його величність.
— Хоч трохи! — вигукнув дон Педро. — Якби король знав це, він не обмежився б орденом святого Якова Компостельського!
Донья Ернанда кинула на нього гострий погляд, бажаючи пересвідчитись, чи він не жартує. Але дон Педро говорив, здавалося, цілком щиро, чи не вперше за весь час втративши свою звичайну зарозумілість. Трохи помовчавши, він додав:
— Безперечно, ви не можете поширити амністію на цих людей. Адже вони — не звичайні злочинці. Вони — вороги Іспанії! — Раптом, ніби йому сяйнула якась думка, він спитав: — Що ж ви думаєте з ними робити?
Дон Хайме, відкопиливши спідню губу, замислився.
— Я ще не вирішив, — промовив він нарешті,— повісити їх самому чи віддати до рук брата Алонсо, щоб він влаштував аутодафе і спалив їх як єретиків. Здається, про це я вам казав.
— Так, так. Але ж тоді я не знав, що один із них — Волверстон. Це зовсім інша справа.
— Чому ж інша?
— А ви поміркуйте. Подумайте як слід. Зваживши все, ви самі побачите, що саме вам треба робити. Адже це цілком зрозуміло.
Дон Хайме якийсь час думав, як йому було запропоновано, потім знизав плечима.
— Слово честі, сеньйоре, для вас, можливо, й зрозуміло, але я, правду кажучи, нічого іншого, крім мотузки чи багаття, придумати не можу.
— Кінець кінцем так воно й буде: те або те. Але не тут, не на Пуерто-Ріко. Це кинуло б тінь на ваші досягнення. Пошліть їх в Іспанію, доне Хайме. Пошліть їх його королівській величності як запоруку того заповзяття, за яке він ласкаво відзначив вас. Покажіть йому, що ви цілком заслуговуєте цієї нагороди, і не тільки цієї, а й значно більшої. Нехай це буде вашою подякою йому.