У цьому не мав сумнівів і сам містер Блад. У собі він ніколи не сумнівався. І все ж тоді він не погодився із своїм співрозмовником. Якби не подальші події, він, можливо, ніколи не пристав би на пропозицію стати піратом, хоч би яких зусиль докладала більшість його товаришів, схиляючи його на це.
Серед останніх найупертішими були, мабуть, Хагторп, Піт і велетень Волверстон, який втратив око під Седжмуром. Бладові дуже добре будувати плани повернення в Європу, казали вони. Він володіє мирним мистецтвом лікування і може заробити собі на прожиття у Франції чи Фландрії. А вони — люди моря і нічого більше не вміють. Та й Дайк, що служив молодшим офіцером у королівському флоті до того, як прилучився до політики й повстання, поділяв такі ж погляди, а гармаш Огл вимагав, щоби бог, чорт чи Блад сказали йому, які гармати може довірити Британське військово-морське міністерство людині, що приєдналась до Монмута.
Становище складалось таке, коли Пітерові Бладу не лишалось іншого виходу, як розлучитися з людьми, що через спільне нещастя стали йому дорогими. Саме за таких критичних обставин доля обрала своїм знаряддям капітана Істерлінга і поставила його на шляху Пітера Блада.
Одного ранку через три дні після розмови з містером Бладом у губернаторському домі Істерлінг підійшов у шлюпці зі своєї шхуни до борту «Сінко Льягаса». Випхавши важке тіло на шкафут, він зразу ж почав роздивлятись на всі боки своїми гострими чорними очима й побачив, що «Сінко Льягас» був не лише добре обладнаний, але й бездоганно доглянутий. Палуби надраєно, снасті згорнуто, все — на своєму місці. Мушкети стояли в козлах біля грот-щогли, мідь на бачках з питною водою сяяла, наче золото під яскравим сонцем. Кінець кінцем не такі вже недотепи були ці каторжники, з яких складалася Бладова команда.
На шкафуті капітана Істерлінґа зустрів сам містер Блад — у своєму чорному, вишитому сріблом убранні він мав вигляд іспанського гранда. Він скинув капелюха з темно-червоним страусовим пером і змахнув ним, схиляючись у глибокому поклоні, аж пасма перуки звісились у нього перед обличчям, наче м'які вуха мисливського собаки. Біля нього стояли Натаніел Хагторп — приємний на вигляд джентльмен такого ж віку, як і містер Блад: його спокійний погляд і чисто виголене обличчя свідчили про гарне виховання; Джеремі Піт — молодий біляво-чубий корабельний майстер з Сомерсета, та невисокий на зріст кремезний Ніколас Дайк, який колись був молодшим офіцером і служив під рукою короля Якова, коли той був ще герцогом Йоркським. Жоден з них не скидався на голодранця, хоч цього хотів Істерлінг. Навіть великий, дужий і хрипкоголосий Волверстон задля такого випадку втиснув свої м'язи в іспанське манаття.
Відрекомендувавши своїх товаришів, містер Блад запросив капітана «Бонавентури» до великої каюти на кормі, що своїми розмірами та багатим умеблюванням перевершувала всі, до яких капітанові Істерлінгу траплялося заходити.
Слуга-негр у білій куртці — хлопець, найнятий тут же на Тортузі — вніс, крім звичайного рому, цукру й лимонів, пляшку золотистого канарського ще з старих корабельних запасів — його містер Блад гостинно рекомендував своєму непроханому гостеві.
Пам'ятаючи застереження мосьє д'Ожерона про те, що капітан Істерлінг чоловік небезпечний, містер Блад вважав за розумне приймати його з усією люб'язністю, бо, почуваючи себе невимушено, той може виказати, в чому саме він може бути небезпечний.
Вони посідали на покриті чорними подушками лави довкола столу з чорного дуба, і капітан Істерлінг почав щедро вихваляти канарське, щоб якось пояснити, чому він його стільки п'є. Потім перейшов до справи, спитавши містера Блада, чи той, бува, не змінив своєї думки відносно продажу корабля.
— Коли ви передумали, — додав він, кинувши погляд на чотирьох товаришів Блада, — то, зваживши на те, поміж скількох людей буде поділено гроші за нього, ви побачите, що я великодушний.
Він сподівався справити на цих чотирьох враження своїми словами, але незворушний вираз їхніх облич спантеличив його.
— Ви просто марнуєте час, капітане, — похитав головою містер Блад. — Хоч там що, а «Сінко Льягас» ми збережемо для себе.
— Хоч там що? — Широкі чорні брови Істерлінга полізли на його вузький лоб. — Таж ви не такі дурні, щоб вирушити до Європи, еге ж? Ну, що ж, тоді я перейду просто до діла. Я роблю вам одну пропозицію, якщо ви не хочете продати «Сінко Льягас». А саме: приєднуйтесь із цим кораблем до нашої «Бонавентури», до її ризикованих і щасливих пригод. — Він гучно зареготав з власного дотепу, показавши білі зуби, облямовані великою чорною бородою.
— Ви робите нам честь. Але в нас немає бажання займатися піратством.
Істерлінг не образився. Він махнув широкою, мов дошка, червоною долонею, ніби відмахувався від цього слова.
— Я пропоную зовсім не піратство.
— А що ж?
— Чи можу я вам довіритись? — спитав Істерлінг, ковзнувши поглядом по чотирьох Бладових товаришах.
— Ми не змушуємо вас це робити. І як би там не було, ви марно витрачаєте час.
Така відповідь не заохочувала до дальшої розмови. Однак Істерлінг не вгамувався. Вони, можливо, знають, що він плавав з Морганом. Він був з Морганом і під час великого походу через Панамський перешийок. Тепер добре відомо: коли дійшло до розподілу здобичі іспанського міста Сан-Феліче, виявилось, що частка, належна піратам, набагато менша, ніж вони сподівались. Почали поширюватись чутки, ніби Морган повівся із своїми людьми нечесно, ніби ще до розподілу здобичі він забрав собі більшу частину скарбу. Ті чутки, Істерлінг може запевнити, мали під собою міцну підставу. Там були перли й коштовне каміння казкової вартості. Але оскільки чутки посилювались і він про них прочув, то почав побоюватись обшуку, який занапастив би його. Тому напівдорозі назад через перешийок Морган однієї ночі сховав украдений скарб.
— Тільки одна людина знала про це, — мовив капітан Істерлінг до хазяїв, які уважно слухали його, бо розповідь була з тих, що за всіх часів викликають увагу. — Людина, яка допомогла йому зробити те, чого він не зміг зробити сам. Та людина — я.
Якусь хвилю він мовчав, аби дати можливість цьому приголомшливому повідомленню дійти до свідомості слухачів, потім повів далі.
Запропоноване ним діло полягало в тому, щоб утікачі на «Сінко Льягасі» приєднались до його експедиції, аби віднайти скарб; прибутки на рівних правах з його людьми і за законами «берегового братства».
— Коли я скажу, що вартість Морганового. скарбу понад п'ятсот тисяч червінців, то ще й применшу.
Почувши таку цифру, слухачі Істерлінга здивовано втупились у нього. Навіть Блад, хоч і не з таким, як у них, виразом обличчя.
— Я сказав би, що це дуже дивно, — мовив він замислено.
— Що дивно, містере Блад?
Замість відповіді Блад запитав:
— Скільки людей у вас на борту «Бонавентури»?
— Трохи менше двохсот чоловік.
— І двадцятеро моїх людей мають таке значення, що ви вважаєте вартим зробити нам таку заманливу пропозицію?
Істерлінг нахабно, хрипко зареготав.
— Бачу, що ви нічого не розумієте. В голосі його пролунало щось схоже на ірландську інтонацію містера Блада. — Я потребую не стільки людей, скільки міцного корабля, щоб зберегти скарб, коли він потрапить до наших рук. За такими ось бортами ми почуватимемо себе спокійно, наче у форті, і чхати я хотів на який завгодно іспанський галеон, що спробує причепитись до мене.
— Слово честі, тепер я розумію, — відказав Волверстон. Піт, Дайк та Хагторп і собі кивнули головою. Але холодні сині очі Пітера Блада й далі вперто дивились на огрядного, неповороткого пірата.
— Як каже Волверстон, це зрозуміло. Однак десята частина здобичі, яка відповідно до звичаїв перейде на «Сінко Льягас», за даних обставин аж ніяк не може бути достатньою.