Зустріти їх назбиралося заледве чоловік п'ятдесят іспанців, у латах і шоломах. Неначе на параді, вони вишикувались на шкафуті галеона і спокійнісінько цілилися з мушкетів; командував ними довговидий офіцер з орлиним носом і в прикрашеному плюмажем капелюсі.
Ось офіцер проказав слова команди, і мушкетний залп враз зупинив нападників. Та наступної хвилини піратська юрба накотилась, мов всепоглинаюча хвиля, на іспанських солдатів і затопила весь корабель. «Санта-Барбару» було взято.
За тих часів на морях не існувало, мабуть, ще однієї такої жорстокої і безжальної людини, як Істерлінг, а ті, хто плавав із ним, перейняли, як це ведеться, жорстокість свого капітана. Вони нещадно винищили іспанських солдатів і повикидали їх за борт; так само нещадно вони вчинили й з тими, хто порався біля гармат на головній палубі, хоч ті нещасні поспішали здатись у марній надії зберегти життя.
За десять хвилин по тому, як пірати вдерлись на «Санта-Барбару», на її борту лишилися в живих її капітан дон Ільдефонсо де Паїва, якого Істерлінг оглушив ударом рукоятки свого пістоля, штурман та чотири матроси, що були під час нападу на щоглах. Цих шістьох Істерлінг цього разу помилував, бо розраховував, що вони можуть бути корисними.
Поки пірати, вилізши по вантах, розплутували такелаж та нашвидкуруч лагодили, де було можна, пошкодження, Істерлінг заходився досліджувати здобич, почавши з особи дона Ільдефонсо.
Іспанець, хворобливо блідий, і з ґулею на лобі, із зв'язаними руками, сидів на скрині в своїй просторій, гарно оздобленій каюті й намагався поводитись зверхньо, як і личить кастільському гранду в присутності мерзенного морського розбійника. Так тривало доти, доки Істерлінг, схилившись над іспанцем, люто не пригрозив розв'язати йому язика, піддавши тортурам. Тоді дон Ільдефонсо, усвідомлюючи марність опору, коротко відповів на запитання пірата. З цих відповідей і огляду корабля Істерлінг з'ясував, що здобич перевершує геть усі його сподівання.
До його рук, — а останнім часом йому дуже не таланило, — потрапив один з тих призів, що з часів Френсіса Дрейка був мрією кожного морського бродяги. Призначена перевозити цінності, «Санта-Барбара», корабель з Порто Белло, була навантажена золотом і сріблом, доставленим з Панами через перешийок. Вона вирушила в путь під ескортом трьох добре озброєних військових кораблів і мала намір зайти в Сан-Домінго, щоб поповнити запаси провіанту, перш ніж іти через океан в Іспанію. Та останній ураган, що промчав над Карібським морем, розлучив галеон з його охороною і загнав у протоку Мона, пошкодивши грот-щоглу. Коли Істерлінг напав на нього, він саме пробирався в Сан-Домінго, сподіваючись приєднатись до свого ескорту або дочекатись інших кораблів, які йшли б в Іспанію.
Скарб у трюмі «Санта-Барбари», як підрахував Істерлінг, коли його жадібні очі побачили всі оті зливки, досягав двохсот-трьохсот тисяч золотих монет. Це була така здобич, яка трапляється піратові за все життя не більше одного разу, вона означала багатство і для Істерлінга, і для тих, хто плавав з ним.
Як відомо, володіння багатством завжди супроводжується турботами, і головною турботою Істерлінга стало якомога швидше переправити свою здобич у безпечне місце — на Тортугу.
Зі свого шлюпа Істерлінг узяв сорок чоловік, щоб в іспанського капітана була команда, та й сам залишився на борту «Санта-Барбари», бо вже не мав сили розлучитись із скарбом. І ось, нашвидкуруч полагодивши пошкодження, обидва кораблі зробили поворот оверштаг і рушили вперед. Ішли вони повільно, бо вітер їм не вельми сприяв, а «Санта-Барбара» була неповоротка, тож минув уже полудень, коли на траверсі знову з'явився мис Рафаель. Таке близьке сусідство Еспаньйоли занепокоїло Істерлінга, і він спробував був відійти далі у відкрите море, коли це із спостережної бочки на щоглі «Санта-Барбари» почувся вигук, і за хвилину те, що помітив спостерігач, побачили всі.
Попереду, на відстані не більше двох миль, огинаючи мис Рафаель і повертаючи просто назустріч їм, під усіма вітрилами йшов великий червоний корабель. Істерлінг, не вірячи своїм очам, схопив підзорну трубу і зразу ж пересвідчився, що розрахував правильно. Перед ним був «Сінко Льягас», корабель, за яким він погнався і якого, поспішаючи, очевидно перегнав.
Це було справді так, бо коли шторм наздогнав «Сінко Льягас» біля Самани, то Джеремі Піт, який вів корабель, заховався в Саманській затоці. Там під захистом мису він і простояв у затишку, ніким не помічений, поки шалений вітер трохи вгамувався, а тоді знову рушив далі.
Істерлінг, анітрохи не цікавлячись, як усе було, побачив у раптовій і цілком несподіваній появі «Сінко Льягаса» знак, що доля, досі така скупа до нього, хоче тепер щедро обдарувати його своєю ласкою. От якби перебратись на борт цього показного червоного корабля та перетягти туди із «Санта-Барбари» скарб, він би, нікого не боячись, мерщій подався б додому.
Питання про те, якої тактики дотримуватись у бою з таким кораблем, як «Сінко Льягас», — добре озброєним, але з нечисленною командою, не виникало — треба було йти на абордаж, і капітан Істерлінг не вважав, що тут виникнуть якісь труднощі для більш повороткої і слухняної «Бонавентури», до того ж під командуванням досвідченої в морських справах людини, противник якої, звичайнісінький лікарчук, темний у морському ділі.
Тому Істерлінг просигналив Чардові підготуватись до цієї нескладної справи, і той, сповнений бажання звести рахунки з людиною, яка одного разу вже заподіяла їм шкоди, прослизнувши, мов вода, крізь пальці, зробив різкий поворот і наказав своїм людям готуватися до бою.
Капітан Блад, викликаний з каюти Пітом, піднявся на ют і, піднісши до ока підзорну трубу, глянув на те, що відбувалося на борту «Бонавентури», свого давнього приятеля.
Значення того, що він побачив, не залишало ніяких сумнівів. Звичайно, він був лікарем, але зовсім не таким недотепою, як нерозважливо подумав про нього Істерлінг. Служба під командуванням де Рітера в дні сповненої пригод юності, коли він не дуже ретельно займався медициною, допомогла йому осягнути тактику морського бою так грунтовно, як Істерлінгові й не снилось. Блад був спокійний. Зараз пірати побачать, чи він засвоїв науку великого адмірала.
Якщо для «Бонавентури» було вкрай необхідно застосувати абордажну тактику, то доля «Сінко Льягаса» залежала від гарматного вогню. Маючи всього-на-всього двадцять чоловік, Блад не міг розраховувати на успіх у рукопашному бою, бо супротивник переважав їх у десять разів. Тому він наказав Літові триматись крутішого бейдевінду й пройти біля корми «Бонавентури». Огла, цього колишнього гармаша Королівського флоту, він послав на головну палубу, звелівши йому взяти собі на допомогу всіх, крім шістьох чоловік, які мали стежити за вітрилами.
Чард відразу ж зрозумів мету такого маневру й вилаявся крізь зуби, бо вітер сприяв Бладові, а не йому. Крім того, в Чарда було зв'язано руки — адже він хотів захопити «Сінко Льягас» цілим і неушкодженим, щоб потім скористатися з нього, тому його аж ніяк не можна було трощити з гармат, не спробувавши взяти на абордаж. А це, як Чард чудово розумів, було дуже небезпечно, надто якщо на «Сінко Льягасі» діятимуть рішуче й вчасно відкриють вогонь з важких далекобійних гармат. А судячи з усього, тому, хто тепер командував цим кораблем, зовсім не бракувало рішучості.
Тим часом відстань між кораблями швидко зменшувалась, і Чард раптом зрозумів, що коли він не діятиме швидко, то опиниться в зоні вогню, підставивши ядрам борт. Не маючи змоги поставити корабель ближче до вітру, він зробив поворот оверштаг і взяв курс на південний схід з наміром зробити широке коло і в такий спосіб зайняти позицію з навітряного боку «Сінко Льягаса».