... За кілька днів Кендзьорівський, потаємний невизнаний літератор, дістав стовбняка, коли в редакцію зайшла сільська господиня зі смиренним хлопчиськом років восьми у зношеній, але панській одежі. А за ними — добре вбрана Жозефіна, виявляючи всією своєю поставою серйозні наміри.
— Ось, пане, той Ґеньо...
Можна було б виштовхати в плечі дурну селючку, яка надумалася шахраювати, але якщо та дівка здійме вереск...
Кендзьорівський метнувся до власника газети. Правовірний юдей Малерман вийшов до жінки з посмішкою і не без грошей (правду кажучи, половину їх він приховав). Ґеньова названа матір почувала таке щастя, що ладна була легко погодитися на нові небилиці про свого годованця, та тут втрутилася Жозефіна, яку добре підкувала письменна подруга. А що з того буде мати сам Ґеньо?
Скільки на ньому заробили, хлопчик не дізнався, бо дорогою додому попросився забігти в кущі. З тих кущів жінка не дочекалася годованця, якому так сподобалося місто, що він у нього повернувся без чиєїсь допомоги і не під наглядом.
5.
а що міг сподіватися Ґеньо у незнайомому місті? Він піддався хвилинній захцянці, бо побачив такого ж, як і сам, що безтурботно хвицяв ногами, вчепившись в задок фіякра. Ще один його одноліток забалакував перекупку, простягаючи до неї брудну жменю, другою ж рукою набивав свої кишені горіхами. А той, у лахмітті, жебрав, накульгуючи на ліву ногу, та прудко втікав, завидівши поліціянта. Таке життя було схоже на гру: хто кого пошиє в дурні? І гра таїла в собі несподіванки...
— Ти що тут робиш?
Чиясь дужа рука вхопила Ґеня за злежалий мундирчик від Альцгеймерів. Хлопчик з несподіванки навіть не спробував утікти.
Це Адам Кендзьорівський йшов кудись у своїх справах і надибав недавнього знайомця.
— Пане, мені так зле жити в тих людей, — пустив сльозу Ґеньо і підняв до чоловіка чисті сірі оченята. — Вони збиткуються з мене...
Серце затятого старого парубка зворушилося. Рання лисина, зморшкувате чоло і криві зуби не обіцяли сподіваного щастя звити собі кубельце і тішитися діточками, хоча його огрядна мамуся утішала: панни вішаються на шию красеням, а воліють одружитися із порядними. Звісно, в очах кожної мами — її дитина порядна! Кендзьорівський легко зрікався чеснот, та часом у ньому вирували хвилі людяности, підіймаючи з дна душі такі глибинні почування, що він замовляв якомусь бідному чоловіку каву, а з бідною жінкою не торгувався за кавалок масла. В ті дні він не копав сусідського чорного кота, що полюбляв приносити впольовану мишу під його помешкання, не проклинав голубів, які розцяцьковували балкона, і навіть не зауважував матері, що та полишила на гребені у лазничці жмуток сиво-пожовтілого волосся.
Ґеньові пощастило здибатися з Кендзьорівським саме в такий день.
В цукерні пахло, як у хаті на Паску. Какао з марципанами — такого в передмісті не дочекаєшся! Репортер застеріг, щоб хлопчик не поспішав, бо ще захлиснеться, та Ґеньо й сам розумів, що мусить справити якнайкраще вражіння. Тоді він уперше і востаннє був правдивим.
— Що ти знаєш про своїх батьків? — спитався Адам.
— Татко був коліяжем, а мама — Матильда.
— Чекай-чекай, то тебе не з притулку узяли на виховання?
— Ні, я сам до них прибіг.
— Як сам? Скільки ж тобі було рочків?
— Не знаю...
— А де ти мешкав раніш?
— На площі святого Теодора, в камениці... Так казала Зоня. Матильда забилася — упала з ліжка. А татко в криміналі...
У повітрі запахло сенсацією, та вона не зацікавила репортера. Він уявив безпорадну дитину, що йде світ за очі дивляться, в одну мить утративши обох батьків.
Коли стара Кендзьорівська побачила свого невдатного сина з хлопчиком, що небоязко зайшов до помешкання, вона спантеличено сплеснула долонями, та нічого не спитала до самої вечері, після якої викупаного Ґеня поклали у вітальні на канапі з вигнутою спинкою. Він заснув з янгольським виразом обличчя ... і срібними щипчиками для цукру під подушкою.
Мати з сином обмірковували, де взяти свідків, щоб підтвердили — Адам Кендзьорівський приятелював із родиною Ґеня, тому має право опікуватися ним до повернення татка, якого ще треба виявити десь за ґратами... їм «пощастило»: кволий Алоїз помер від сухот на другому році терміну ув'язнення. Отож, Евґен Муркоцький перейшов під опіку свого благодійника (що підплатив двом свідкам та ще й пригостив їх в ресторації) — і цей факт був засвідчений гербовим папером.
Так Ґеньо зажив по-иншому. Пані Кендзьорівська навчала його рахунковим діям і письму, хоча сама плуталася, відмінюючи займенники, не кажучи вже про те, що не могла до ладу порахувати решту, коли щось купувала в крамниці чи на ринку. Хлопчик підмітив — і його бешкетні пальчики час до часу пірнали в торебку за дрібною монетою. От лиш біда: нема куди сховати свого набутку, бо ж мамина скарбничка лишилася закопаною під старою грушею в передмісті. І тоді...