У Львів він навідався знічев'я, бо надто довго (аж тиждень!) нудьгував у батьківському маєтку під Коломиєю.
Першого ж дня перейшовся усіма каварнями та цукернями в пошуках кобіти, яка б не клеїла із себе цнотливицю, та й не виглядала на хвойду. Але таких на його смак не траплялося. Поволі походжаючи вулицями, Данило вже вирішував, куди їхати далі: у Варшаву чи Прагу. Аж тут нагодився його давній університетський товариш Теодор Козобродський. Ставський упізнав його голос — злегка гугнявий, манеру промовляння — ніби він стояв над цілим натовпом темних людей, звичку повторювати «на моє певне переконання». Теодор (це було добре помітно!) уже набрид поважному чоловікові, що скривив лице, як від зубного болю, та пані, яка йшла поруч з крижаним застиглим обличчям. «Вирятую цих нещасних — все одно байдикую!» — злегковажив Данило і увічливо узявся за капелюха.
— Перепрошую, Теодоре...
Запальна промова урвалася. Кілька люб'язних фраз — ось Ставський вже цілує руку добродійці Маґді, називаючи себе, і розуміє, що натрапив на те, за чим шукав, бо до свого чоловіка вона прикута лиш законом. Пан адвокат вже давно б відпустив її під три вітри, так слід було вдавати щасливе подружжя: це можна було зрозуміти з того, як швидко Альбертшулле зорієнтувався, щоб позбутися її товариства.
— Маґдусю, ти вже замордувалася слухати наші наукові суперечки! Може, пан Данило дозволить скористатися його приязню до пана Теодора і порозважає тебе в ресторації, доки ми завершимо справи? А потім разом пообідаємо — я запрошую!
Маґда зобразила невдоволення і закусила губу.
«Нічого, — подумав Ставський, — попручайся трохи. Якби я не знав психольогії, то й повірив би твоєму акторству!»
Обід у «Жоржі» перетворився на лекцію від Теодора, який натрапив на давній трактат під назвою «Бациля кохання» і вважає його розмислами свого давнього предка Тедоро Козо, що походить з благословенних римських піль.
— Первісні народи знали тільки змислову пристрасть, женились лиш з вирахування[70], або щоб мати дітей, а романтична любов — це недуга, яка явилась в останніх століттях. Бацилі кохання ослаблюють волю людини, затемнюють свідомість, владу ума, і через те залюблений стає іграшкою долі, випадків і пристрасти...
Маґда з апетитом пережовувала телячу печеню, ніби й не зауважуючи повчань Теодора.
— Але, друже, — з усмішкою заперечував Ставський, — людство без кохання вимре!
— Так, так! — підтримав адвокат, аби лишень щось сказати.
Перед Теодором страва вже задубіла, зате він аж розпашів.
— Бацилі кохання затроюють мозкові клітини! Неправдою є, що кохання викликане красою чи чаром предмета обожнення або духовними цінностями улюбленої істоти, бо на кожнім кроці бачимо випадки, як гарний чоловік, опанований бацилами, залюблюється в погану жінку, а генії залюблювались у першій-ліпшій дурненькій гусочці!
Маґда відчула в цих словах певну ворожість до себе і спопелила шанованого професора поглядом.
— Це ви кажете з одної причини — з ненависти до жінок, бо вони не реагують на ваші «бацилі»!
Козобродський відмахнувся, як від мухи.
— Бацилі кохання опановують організм лиш на деякий час, як бацилі тифу, тому мозок залюбленого, виздоровівши, усвідомлює собі фактичну вартість предмету ...
— Не гоже називати предметом живу істоту! Предмет — це щось ужиткове! — знову заперечив Ставський.
— Так, так! — озвався неуважно адвокат.
— ... тому кожне закохання закінчується так званим розчаруванням, себто одужанням, — не вгавав Теодор.
— Не можу з тобою погодитися, — промовив Ставський, дивлячись просто в Маґдині очі. — Кохання — це спокуса, про яку ніколи не шкодуєш.
— Так, так, — підтвердив Альбертшулле, позираючи на спорожнілу тарілку в очікуванні десерту.
— У стані любовної недуги чоловік може здійснити злочин! — гарячкував Козобродський.
— О! — закотила очі Маґда. — Чому в мене не закохається той злочинець?
— Так, так, — неуважно повторив її вінчаний муж.
Ставський, сидячи напроти Маґди, відчув на своєму мешті мало не всю підошву жіночої взувачки...
Минув тиждень — і Маґдуся повідомила свого чоловіка, що конче потребує лікування у знаменитого Валентина Цальса, сімдесятирічного австрійського чудотворця, що вибудував модерну лічницю в гірському селі Гальспак.