— У мене є пропозиція!
Тут Збишек взагалі знавіснів.
— Ще одна? Ти вже ходив до капітана — і що? Ми тепер (тут пішла ціла низка слів, від яких аж дерева гнуться) нюхаємо послід корабельних пацюків, а попереду уже дзвенять кайданки!
— Ти вислухай!
— О, яке довір'я! Чого ж ти не зробив цього пів дня тому? І що запропонуєш? Зубами перегризти мотузки, твоєю дурною головою пробити ляду і вискочити на палубу з криками: «Це пограбування!»?
— Ні, — смиренно промовив Едмон. — Я віддам капітанові свою коштовність. Це майже п'ять тисяч долярів.
— Діамант? — поцікавилася Луїза.
— Це коштовний камінь, — ухильно сказав Едмон. — Проситиму не за себе — за нас трьох.
— Ви справжній джентльмен! — поспішила з вдячними словами молода бранка.
— А що від нас за таку послугу? — спитав бувалий у бувальцях Циганєвич.
— Пусте!
В голосі британця не чулися легковажні нотки.
— Ту коштовність віддасть капітану хтось із вас, — завершив розмову Едмон. — Наприклад, жінка. Адже прикраси — це її парафія.
— Я багато чув про англійський гумор, але вперше бачу такого дотепного ошуканця, — спокійно мовив Збишек. — Ти втратиш цінну річ, але вийдеш сухим із води.
— Доволі проблематичний вислід, враховуючи, що нас погойдують хвилі,— пожартував британець.
— А ми вішаємо на себе твій злочин! — продовжив атлет, поводячи занімілими плечима.
— Зате відкупимося від цього морського розбійника!
Логічне мислення Едмона, здобуте за роки обертання у вищих сферах злодійського світу, підштовхувало молоде подружжя до невигідної угоди, але обіцяло хоч якісь перспективи уникнути заґратованих вікон чи насильницької купелі в товаристві слизьких риб.
— Милий, я згодна, — безтурботно сказала Луїза. — А як дати знати капітанові?
Збишек мовчав. Він розумів, що його молода дружина просто не усвідомлює небезпеки. Для неї і тюрма — то великий дім, в якому тимчасово замешкали люди. Адже вона виросла під опікою батька — тюремного начальника. Він рано овдовів, тому дівчинку частенько доглядали тихі в'язні, які сиділи за шахрайства. Всі вони були інтеліґентні люди. Зрештою, чи могли б вони вдаватися до грубого мантійства, коли в жилах перебігала кров куртуазних кавалерів?!
— Ти переміг, англосаксе! Треба кликати капітана! Діставай свою каменюку!
— Вона в кишені — в кутику хустинки.
Якби десь стояв прихований кіновий апарат, то він би зафільмував, як смішно виглядало вовтузення трьох бранців: Едмон присунувся до Луїзиної спини, щоб вона змогла своїми пальчиками підчепити з кишені хустинку; Збишек зубами вчепився в брудний батист і «виплюнув» відкушений кутик з перлою собі за подерту пазуху; усі троє залементували, ніби побачили ожилого мерлеця.
В трюм зазирнув матрос.
— Клич капітана! — грубо наказав Циганєвич.
Матрос і вухом не повів, лиш гримнув лядою.
Довелося повторити напад лементу — навколо ляди зібралися щебетливі матроскині.
— Ми зараз вам допоможемо...
Тут нагодився капітан.
...Як око вловило берегову лінію, на воду спустили човна з трьома пасажирами. А в сейфі капітанської каюти оселилася рожева перла, загорнута в чисту батистову хустину.
25.
рась Маґдебурко виховував своїх помічників — Юлька та Фелікса, цитуючи славного Магатму Ганді: не брешіть, не лайтеся, не куріть. І на цьому зупинявся, бо той півголий мудрець радив ще й не їсти солодощів, а чай пити лише на воді з ріки Саберматі — священної для індійців.
— Хіба хтось вже скасував гасло французів: пийте вино — проживете довгий вік? — підморгував Рідлєр, що полюбляв потішити себе келихом шампана.
— То ж вони проголосили тим американцям, які переплачують за контрабандний алкоголь! Зрештою, французи — найвідоміші жартівники, — відбивався Юрась.
— І найбільші шанувальники жіночої краси! — додав Кароль.
— Я читав у газеті, — сором'язливо мовив Юлько, — що паризькі жінки з підмальованим лицем і підчорненими очима вдень виглядають, наче страховиська, зате вночі...
— Ти щось не те читаєш, юначе! А що там пишуть про амазонок з Бруховичів? Кого ще вони налякали серед ночі? Юлько знітився.
— Те, що й завжди! Але на базарі я чув балачку: зупинили візника, упіймали адвоката Альбертшулле, повивертали йому всі кишені, але нічого не взяли — і відпустили.
— Чекай, чекай, — а що ж візник?
— Візник зразу ж поїхав.