— Можливо, там таємно знімають кіно? — припустив Фелікс.
— І перевдягнені в темні строї артистки хапають перших-ліпших обивателів, щоб пересвідчитися в їхній фінансовій спроможности? Щоб потім показати в кіні, хто як виглядає в переляці? — жартував Юрась, подивований вже сьомим випадком дивного «грабунку». — Це тебе спантеличила поява Клари Бов? Так вона втратила працю в Голівуді через свою секретарку, що її обкрадала та ще й заскаржила в поліцію про сховану в гримерці пляшку віскі.
— То вони шукають мільйонера з готівкою! — вдався до жартів і Рідлєр.
— Нам за це ніхто не заплатить, та слава варта того, щоб вивідати, що воно за зграя...
Юрасеві ніхто з нишпорок не заперечив.
Усе місто було збурене поголосом про небезпеку в Бруховичах, проте ніхто з потерпілих не зголошувався до поліції. А що можна там сказати? Що тебе, чоловіка, витягли з фіякра п'ятірко дівчат, обшукали і лишили в лісі блукати до рання?
Такі випробування першому випали Теодору Козобродському — і йому ніхто не повірив, знаючи прихильність до фантазування та неприхильність до кобіт різного віку. Другим бігав лісом навпростець Осип Фієрман, відомий тим, що разів із тридцять збирався одружуватися, а потім відхрещувався від нареченої, наробивши дівчині встиду.
За тиждень вже перекупки реготалися з Михаїла Гвоздецького, банкового урядовця, якому молода жінка поклала на стола немовля, промовивши: «Це наша дитина! Заопікуйтеся нею, бо я не маю звідки!» Його теж піймали під Бруховицьким лісом.
— То, певно, помста за жіночі кривди,— підказала Юрасеві мама, бо на Краківськім обіг новин відбувається швидше, ніж в часописах.
— Альбертшулле вже не годен нікого скривдити — сам покривджений своєю Маґдою, — зауважив Рідлєр, коли почув від Юрася версію досвідченої жінки.
— Що ж тоді? — розводив руками нишпорка.
— Та не на того натрапили — і все!
Юлько з Феліксом сиділи, не втручаючись в розмову старших.
— Спробуємо підловити на живця? Хто охочий?
— Охочим першим будеш ти, Юрасю, бо вже стільком паннам наробив кривди: оминаєш їх, як здохлу кішку в брамі.
Хлопці пирхали від сміху собі в пригорщі, Кароль реготав зі свого тільки-но скомпонованого дотепа, а Маґдебурко рум'янів та усміхався, як молодик на рекламі капелюхів Антіна Кафки.
— Мені корисно вдихати нічне повітря хвойного лісу...
В часі бесіди наших нишпорок гімназистка Марта Гуляйгродська відмінювала біля дошки латинського займенника OMNIA, а коли повернулася на своє місце під вікном, отримала записку, згорнуту в рурку. В ній стояли чотири крапки. Дівчина поставила ще одну.
Марта мешкала в ошатнім будиночку на Замарстинові, звідки літніми вечорами чулася меланхолійна музика. Ні, це не вона ніжила чорно-білі клявіші — це її бабця Наталена згадувала свого коханого улана, що звабив вусами та військовою удатністю. Узимку дах надягав смушкову шапку, а весь будиночок був обтулений перинами снігу, навесні він пишався бузковими кущами, восени піддавався з усіх боків вітрам.
Мартин татусь був знаменитим тенором. Він весь час пробував у Відні, де за ним наглядала Мартина мама: вона щоранку зазирала в його горло, вигадувала різні полокання, стежила, щоб він не забув одягти під маринарку теплу камізелю, щоб взувався лиш в теплі капці, щоб помешкання було перевітрене рівно за півгодини до його появи з репетиції, щоб... Ви навіть не уявляєте, скільки було тих «щоб»! Тому Марта лишилася з бабцею, яка любила її — синову доньку, та часом докоряла невістці, що та носиться із своїм талановитим мужем, як із засмердженим яйцем.
З бабцею жилося просто, але невесело, а діяльна натура вимагала чогось небезпечного, та не дуже грішного. Так гімназистка згуртувала ще чотирьох сміливих приятельок, які прагли пригод задля пригод.
Спочатку вони, перемірявши сукні Мартиної мами, хотіли вдавати легких дам, чіплятися до чоловіків, а потім втікати. Марта не погодилася — так можна було втрапити до поліції і заробити ос лаву на все життя.
— Треба когось вистежити, коли він їде за місто, а там...
— Що там? — бралася нетерплячкою Ірена.
— Як опришки? — питалася Анна. — Пограбуємо і віддамо бідним?
— А на ранок знатиме увесь Львів! — застерегла Володимира. — Бідні перші ж про вас і рознесуть вісти.
— Треба їх просто налякати і... відпустити, — ніби розмірковуючи, сказала Варвара.
— Кого — їх?
— Та хто втрапить до рук!
Не слід думати, що дівчаткам так легко було влаштувати конспірацію перед родичами. Доводилось вигадувати причини, чому вони так часто збираються у Марти: готують виставу, шиють лашки для бідних діток, вчаться ансамблевого співу, читають вголос бабці старовинні книги...