— Обираючи овочі із лушпини, — повчав адвокат, — ми усуваємо їхню найліпшу частину, таку необхідну нашому в'янучому організмові.
— Людям взагалі не властиво думати про свою будучи-ну, — підтримав балачку Теодор. — Візьмімо жінок! Та їхні ноги за сто літ будуть далеко поганіші за сьогоднішніх! Вони виглядатимуть, як... як... як кінські копита! Причини цього різні: високі обцаси[15], бетонові хідники, сітківка,[16] копаний м'яч,[17] біги...
— Та ж не всі жінки полюбляють заняття спортом, — заперечив Альбертшулле. — Багато з них визнають єдиний спосіб дозвілля — танки.
— Гадаєте, танки зміцнюють і зберігають жіночі ноги? — додав їдкої іронії Козобродський. — Вони розвивають у жінки хтивість! Коли її привселюдно хапають за руки чи за плечі...
Адвокат захихотів.
— Можливо, ви маєте рацію. Але... кінське копито — і жіноча ніжка...
— До слова про копито, пане меценасе, — «логічно» перейшов до нової теми професор. — Треба споряджатися в Мексику.
Добре, що його співрозмовник встиг проковтнути шматок печені, а то б вона йому пішла не в те горло.
— Чому саме туди?
— Патрійотизм зобов'язує, що викопаний кістяк коня...
Подивований Альбертшулле вислухав професора із зацікавленням психіатра, не втручаючись питаннями у його лекцію, і коли той сказав останнє слово, постукав виделкою в кришталеву чару.
— Дякую, пане Козобродський, ви, як завше, пильно вдивляєтеся в гіркі корені науки, щоб отримати солодкі плоди.[18] Але хто швидко виносить рішення, може швидко й пожалкувати.[19] Чи переконані ви настільки у своїй гіпотезі, щоб витрачати свій безцінний час і немалі гроші на пошуки ідентичности пересічного карпатського коника з Коломийщини та мексиканського коня, якому, як ви кажете, понад шість тисячоліть? А якщо ви помиляєтеся?
— Etiam post malam segetem serendum est![20]— голосно, як матурист, проказав Козобродський, щоб цей пихатий меценас, що завдав собі труду перекласти з латини прислів'я, не засумнівався у глибині його освіти.
— Хочете влаштувати турнір із знання античности? — посміхнувся Альбертшулле. — Прошу дуже! Hoc est vivere bis, posse priore frui.[21]
— Пане меценасе, я знаю найвищу насолоду — пошук істини. А ви задовольняєте шлунок чи хіть і тішитеся! — патетично вигукнув Козобродський, не роздумуючи над тим, що після цих слів просити грошей на мандри у Мексику марна річ. — Andentum est: fortes agjuvat ipsa Venus![22]
— Венера сприяє і плотським захцянкам, — поблажливо зауважив адвокат, — а ваша відвага, перепрошую, полягає не в пошуку істини, а в намаганні притягти її, нещасну, у середовище ваших уподобань. Правду кажучи, уся ця кінська нісенітниця мене добре розважила і додала апетиту. Ви ж колись писали й про троянського коня, змайстрованого з велетенської карпатської смереки. Я не помиляюся?
Козобродський, хоч став малинової барви на лиці, змовчав. Поїхати до Мексики, аби довести, що першими її мешканцями були гуцули, які носили ткані верети на раменах і полотняні гачі на ногах, і втерти м'ясистого носа цьому германові, чиї предки поселилися колоніями на землі Данила Галицького якихся два століття тому, стало справою чести.
— То ваша адвокатська спілка мені не допоможе, — сказав професор як про доконаний факт.
— Ні! — підтвердив Альбертшулле. — Моя вам порада: краще пишіть історичні романи. У них ви можете ширяти, як орел над прірвою часу, віддаючись фантазійній уяві. О, можете продовжити родовід Ярослава Осмомисла! Можливо, саме його генеалогічна вітка дала пагони Жолкєвським чи Конєцпольським. Матимете успіх у кобіт, залюблених у старовину: усі вони мріють бути спокушеними князями, королями і гетьманами. І тоді будете доволі часто albo lapillo dien notare[23].
Теодор Козобродський кипів від гніву на цього пристаркуватого правника, що смів йому давати такі приписи, тому й дозволив собі штрикнути його в саміське серце.