— Цейлонський? Китайський? — запропонувала Анабель.
Максиміліян по-дитячи знизав плечима, звиклий до кави з молоком.
Запах жасмину нагадав Морґенові рідний садочок, милу мутер та вимогливого фатера, і він упав у меланхолійний настрій.
— Леді, я вперше так далеко від свого дому і без підтримки рідних мені людей.
Він умочив свої пухлі вуста у філіжанку з чаєм.
Анабель занепокоїлася: чи не натякає сей Зігфрід і на сердечну самотність? Ґеньо писав, що він відтручує від себе усіх панн та паній, заабсорбований розмаїтими винаходами.
— Мені би знати певно, що ваш князь зацікавиться пропозиціями, на які я поклав усе своє життя, відмовившись від спокус сього світу.
— О сер, ви промовляєте, як старий алхімік! А ми вже у двадцятому столітті! Можна поєднати прекрасне і корисне: любов і бізнес! — запалилася удавана летунка, щоб раптом Морґен не взявся випитувати в неї про різні летунські речі. — Ось скажіть мені: за скільки часу можна склепати вашого літака, що бігтиме по землі, летітиме під хмари і сідатиме на воду? Я би знайшла поважних замовників.
— Рік-півтора... — засумнівавшись, сказав галицький Едісон.
— Я гадаю, що це влаштує військового міністра, — забрехалася далі нікуди Ґеньова спільниця.
Максиміліян ладен був заплакати: усе його безталання, пошуки грошей, безсоромний сміх неосвічених земляків, що мали його за ідійота, — усе лишалося в минулому. А щасливе теперішнє — ділова леді Емілі-Анабель, яка цими днями закине слівце самому князеві Уельському, що подбає про військове летунство задля державної міці Британської Імперії.
Та треба знати практичних німців, що хоч і злітали під хмари, але й твердо стояли на ґрунті.
— Де ж я мешкатиму стільки часу?
— О, ніяких проблем! Міністр забезпечить... Я завтра візьмуся за ваші справи, а сьогодні мене запросили в оперу: племінниці князя Уельського хочуть зазнайомитися.
Анабель висадила Морґена біля убогого, але чистенького готельчика, в якому переважно зупинялися провінційні пастори, наказала добре пильнувати руру з кресленнями і зникла у знаменитому тумані.
Максиміліян довго не міг заснути, тому взявся за листа до батьків. Привчений до стриманости, він сповістив новини коротко: його вдосконалення високо поцінували знавці летунської справи; він буде прийнятий військовим міністром; у найближчі півтора роки працюватиме на британську армію.
Міс Анабель Діккенс ламала голову, що далі робити з Ґеньовим приятелем, наївним і довірливим, як дівчина перед причастям, і, не вигадавши нічого путящого, заснула сном праведниці. Хай би їй приснився князь Уельський, якого кілька разів бачила звіддаля і світлий образ якого знадобився, щоб переконати Максиміліяна Морґена — вона справжня леді, обдарована з королівських рук. Сам же ангельський лицар лежав із загіпсованим передпліччям після чергової ловецької пригоди.
2.
кщо Турбійон весело розпочав нову справу, в душі уявляючи себе театральним новатором, то Ізабелі з Франсуа Шиньйоном не так щастило: частка здобичі, уділена жандармами, швидко танула, як льоди[40] під п'єцом[41]. Успіх «Хрещеної матері» виявився нетривалим, а навколо — стільки молоденьких дурнуватих дівчаток, що конкуренцію з ними можна виграти лишень у тямущого чоловіка, який знає ціну розквітлій жіночій красі супроти молодечої привабливости. Таких в кіновім ділі не було.
— Поживемо тихо, непримітно, вдаватимемо убогих людей, — пропонував Шиньйон. — А потім, одного дня...
— Отримаємо спадок? — підкусила його Ізабеля, з чого стало зрозуміло, що їй сей мистецький аматор не лише набрид, а й переконав у дрібній кількості розуму.
— Тоді в одіжі індійського магараджі буду провіщати прийдешнє: таких віщунів у Парижі немає. Є незрячі, горбаті, старі, але щоби чоловік гарний і молодий, пишно вдягнений...
«Он ти як високо занісся! Певно, вважаєш мене старою й потворною?!» — подумала Ізабеля і відповіла на пропозицію мовчанкою.
— Мила, не гнівайся, я вже все обрахував: спочатку клієнтці показуємо несамовитого годинника. Вона буде приголомшена і повірить будь-яким несусвітнім нісенітницям.
— Ти гадаєш, що до тебе прибіжить юрма жінок?
— А хто ж не дає вмерти з голоду зцілителям, віщунам і проповідникам?! Та ж не чоловіки!
Тут варто детальніше оповісти про останнє сподівання Франсуа на фарт. Колись він поцупив у лавці з древніми книгами мідяну скарбничку, вкриту брудно-зеленкуватими плямами і смугами. Поцупив так, знічев'я, бо вона стояла між порожніми каламарями і предпотопними писачками, на яких пил віків змішався з книжковим пилом і звичною вуличною пилюкою, що її ніхто не переможе і в третьому тисячолітті. Так от: у скарбничці і справді лежав скарб, про який, певно, не знав крамар. Це був дивовижний годинник. Він під щитком з числами мав дзвін, а під дзвоном — маціцький[42], срібний на вигляд, молот, людські кости та черепи дванадцяти кістяків. Шиньйон наставив годинника на першу, накрутив і почав наслухати. Аж ось злучилися кости одного кістяка, він зірвався, ухопив молот, вдарив один раз у дзвін, а опісля розсипався між інших кістяків. Франсуа спітнів від побаченого і в ту ж мить наставив годинника на другу. Схопилися до молота два кістяки... А як дійшло до дванадцятої — зірвалися всі, по черзі вдарили у дзвін і знову стали безладною купою костей.