— Прошу заходити! — привітно промовила Гелена, мовби й не здивувалася появі Маґдебурка. — Я щось накоїла?
— Так, ви змусили моїх дрібних опришків полюбити читання вголос, — незворушно й вдавано суворо відповів Юрась. — Ось маю клопоти випросити від вас кілька приязних слів.
І він подав Кісельницькій книгу. Панна стала до бюрка, взяла перо.
— То кому надписати?
— Петрові та Павлові.
— Вони ж не апостоли, а діти, — зиркнула спідлоба Гелена, — Петрик, Павлусь...
«Невже така мила жінка буде шантажувати?» — мучився питанням Маґдебурко, отримавши книгу з теплими побажаннями зростати мудрими і любити тата й маму.
— Це єдина причина вашої з'яви?
— Ні, — правдиво відповів Юрась. — Річ у тім, що віднедавна двоє осіб скаржаться на шантажні листи...
— І ви прийшли з книгою, щоб вгадати руку?
— Так.
— Можете це підтвердити офіційно?
— Навіщо?
— Пане Маґдебурку, мені за діточі оповідки платять копійки. А якщо я даватиму щотижня в суботнє число часопису одну кримінальну історію, то матиму гроші. Але ж ви знаєте, які прискіпливі редактори! Уже втретє переписую, а вони ніяк не вгамуються. Цього разу вчепилися в епізод, коли нишпорка шукав шантажника, підсовуючи йому для надпису книгу! «Пані, такого не буває!» Ніби все, про що пишуть, спочатку здійснюється... Ви потвердите, що були у мене з такої причини?
Юрась стояв ні в сих ні в тих.
— Та ж ви, панно Гелено, скривдили двох чоловіків...
— Облиште! Скільки чоловіки кривдять жінок! Той же Гершко, певно, уже повідав вам, що моє віно прогуляно в казині? Це я в нього в крамниці «забула» свого листа до татка, а потому підкинула шантажного. А шанований пан Фрідлянд? Та для нього неймовірне пережиття, що допізна свічу лямпу!
Сподіваюся, моє зізнання пом'якшить покарання?
— Вважайте, що справу вичерпано, — ввічливо відповів Юрась. — Але хто вигадав таку дивну назву: «Всесвітня шайка шантажистів...»?
— Моя приятелька — поетка.
— Передайте їй мій низький уклін: вона й навела мене на думку, що се якась гра.
Минуло зо два тижні. Однієї суботи Марта поклала перед чоловіком свіжого часописа.
— Це не тобі панна Кісельницька присвятила кримінального фейлетона? Поглянь: «Шантажні листи» — Ю. М.
5.
бишек гнав на «форді» до президента Джорджа Кендела, не маючи сумнівів, що для вишколу американської молодіжі той усе ще потребує добрих виховників. Дорогою наш ковбой зупинявся підживити свого бойового коня, але сам не пив — не їв: у шлунку й досі холодило від згадки про палке прощання з Едною Мюррей — цього разу не вона цілувала свою жертву! Циганєвич тепер не виглядав на дешевого комівояжера, а радше на середнього бізнесмена, в якого попереду мільйонні статки. У внутрішній кишені маринарки гріла серце сотня долярів. Якщо ви гадаєте, що він завбачливо не приховав свій заробок в усіх можливих щілинах авта, то ви не знаєте наших краян.
За той час табір для новітньої молодіжі зовні не змінився: усі кавалки полотен з написаними гаслами висіли на місці, але було дивовижно тихо. Збишек зупинив авто і ввійшов у ворота. Порожньо...
— Джорже!
Циганєвичу не відповіло навіть відлуння.
Ну що вам сказати?! Ідея Генрі Форда виявилася нежиттєздатною — вихованці й виховники порозбігалися, як голодні пацюки з корабля. Проте в покинутих мешканнях ще можна було перебути.
Збишек рушив до господарських будівель, там надибав доброго пшеничного зерна, яке Фордові вихованці, певно, мали змолоти на борошно, напекти хлібів у власний пекарні і продати — із зиском для громади — навколишнім фермерам. У спіжарні[45] чомусь лежали на боках кілька лискучих, як летунське спорядження, бідонів. Три бляшанки мармоляди були приховані у валізці із слюсарними інструментами кимось із маминих синків, що їм забракло солодкого у суворому побутуванні під орудою президента Кендела...
У помешканні, в якому він колись заночував, просто на підлозі стояв слоїк з індичатиною, що застигла у смальці, — продукт домашнього виробництва, а на підвіконні лежав великий засохлий кавалок хліба — сухий, хоч об дорогу вдар.
— Хтось тішив свій шлунок таємно від усіх, — констатував Збишек тоном досвідченого нишпорки. — Значить, мають бути й порожні слоїки.
Порожні стояли рядами під ліжком.
— І що мені з цим усім робити? — питав сам себе Циганєвич, ніби на нього вже покладено обов'язок відновити життєдіяльність табору.