Але наш хлоп не має звички опускати руки. Не питайте, як він не вмер від нестачі харчів, та злучені бідони за три дні були готові прийняти першу брагу, яка тихо шумувала в діжі для тіста й відгонила мармолядою. Навіщо це було Циганєвичу, він не міг би пояснити навіть Форду, хоча б той схвально поставився до винахідництва з безвиході і, можливо, узяв би Збишека за приклад для американської молодіжі.
Та пильні і свідомі свого статусу американські полісмени, які не могли споживати алкоголь і лишень виловлювати призвідців та пачкарів, самі були ласі по тиху заковтнути келішок — другий, щоб не депресувати на дозвіллі. Вони вже примітили незалюднений табір Форда для таємних веселих вечірок і явилися туди якимось розгепаним автом. Збишек саме принюхувався до браги, чи не пора її заливати у сполучені бідони, як почув спочатку вурчання двигуна, а потім голоси збуджених чоловіків. Тікати? Куди? І він сміливо й по-господарськи вийшов назустріч. Полісмени вирячили очі.
— Доброго вечора, джентльмени! — промовив Циганєвич настільки вишукано й люб'язно, ніби належав до касти гарвардських розумників.
— Ти хто такий? — не повівся на Збишекову вихованість тупий з вигляду старий полісмен.
— Людина! — гідно відповів Циганєвич, міркуючи, що чотирьох озброєних чоловіків він не покладе писком у порох, отже, варто обрати тактику достойної дипломатії.
— Певно, його лишили тут, щоб не розтягли по колоді всі ці доми, — висловив припущення молодик, чия схожість зі старим наводила на думку, що з роками він також отупіє.
Збишек у розмову не втручався, очікуючи, що його запитають ще двоє полісменів. А ті мовчали.
І він наважився запитати сам.
— Джентльмени, дозвольте поцікавитися у вас: ви розшукуєте когось чи зазирнули сюди на всяк випадок? Президент Джорж Кендел ніколи не жартував із законом і мене навчав пильности в цім ділі.
Полісмени перезирнулися.
— Та знаємо ми твого шефа! — сказав старий і тупий. — А покажи-но, що тут сталося за його відсутности!
— Прошу дуже, — вдавав спокійного Циганєвич, а сам прикидав, чи встигне заскочити у свого вірного «форда», за яким поліційній автівці емеритського віку нема чого гонитися.
Він просто повів полісменів до браги, бо за стіною спіжарні приховався його баский кінь.
— Ти бачиш? — звернувся старий до молодого й до своїх німотних колег. — До чого довели таку гарну господарку! Крім бідонів...
І тут він вчув запах браги. Очі його заблищали, як у хорта, випущеного за зайцем, ніс засмикався, мовби вчув незвичайні пахощі, а ноги підстрибом понесли до дивовижної споруди з усіх можливих посудин. Збишека врятувало те, що слухняні підлеглі гайнули за шефом, полишивши його без уваги.
...Цього разу Циганєвич втікав не від президента Кендела та його вихованців, витискаючи з «форда» усі запаси кінських сил.
«Двічі в одну халепу не втрапиш? Ха-ха! Чого мене понесло чорту в зуби? Тепер вони шукатимуть мене по цілій Америці! Куди ж подітися?»
Якби він знав, що полісмени й не збиралися його наздоганяти, то так би не впадав у нерви. Їх настільки заворожив Збишеків винахід, аж старий прицмокнув:
— От божевільний! Сидів би тут та гнав своє віскі, а ми б його прикривали. І грошенята б мав... Хто з усім цим впорається? Ти? Ти? Ти?
Усі троє його підлеглих кліпали очима.
— Доведеться самому...
Із того часу Фордова школа для молодіжі стала осідком потаємних шанувальників домашнього віскі, а кажучи по-нашому — звичайного самогону. Ся винокурня діяла до тих часів, доки Фордова інспекція не надумалася використати табір в інший спосіб. Який? Уже ніхто й не пригадає...
6.
и з вами покинули Ґеня Муркоцького напризволяще у занедбаній корчмі, де він даремно чекав на Міська, до якого так і не дійшов шахраюватий підліток, отримавши пристійний заробок за послугу. Чого не дійшов — не знати, і Ґеньо випросив у корчмаря ледве придатні лахи, щоб скористатись давнім досвідом вдавати німого прошака. Він без жалю лишив свій ще майже новий анцуґ, розкошлав добре викохану чуприну, кілька разів витер своє лице рукою, злегка замащеною сажею та глиною, і тільки після того зазирнув у кутник від люстерка. Звідти на нього глянув понищений буттям чоловік без віку.
— Нічого не бракує, — посміхнувся сам собі, вдоволений змінами.
З комірки корчмаря він вислизнув на вуличку, якою без поспіху почвалав на Личаківську, аби оглянути, що ж там робиться біля Оскарової камениці. Дорогою зустрічав молодиць, що поверталися з базарчика з повними кошиками різного харчу, і подумав, що дарма кілька діб бридився стравами корчмаря, лиш пив міцну гербату[46]. Хотілося свіжої булки, масного шпондера, хрумкого огірочка, а особливо — кави, такої запашної, з домашньою сметанкою. У голові макітрилося від свіжого повітря і голоду, але ж він — прошак, значить, і має бути голодним.