Поки брів до дому Гробовецьких, приглядався до чоловіків, особливо до тих, що вдавали безтурботних гуляк, — то могли бути аґенти, полишені, щоб вистежити його, Ґеня. Вони й трапилися на його шляху — обидвоє прогулювалися по оба боки вулиці: один угору, другий униз, пильно вишукуючи когось серед перехожих, яких було в цей час негусто. На Ґеня вони повелися лиш тому, що хотіли показати із себе значних осіб.
— Ти, лайдаку, вимий свого писка, коли йдеш межи люди! — зачепив той, що йшов лівим боком.
Ґеньо мовчки вклонився і пішов через вулицю — просто до другого.
— Скільки того шмельцу тиняється містом! — промовив аґент і вилаявся.
Ґеньо вдав, що це його не стосується. Він посунув далі — здоровий брудний прошак, від якого тхнуло корчемними помиями.
Брама до камениці була прочинена, але хто б дурний у неї заходив? Можна пройти мимо, аж до малопомітної вулички, з якої, поміж обійстями, в'юнилася стежка до того жаб'ячого інкубатора для Оскарових експериментів. Ґеньо сподівався, що межи кущами влаштує собі місцину для огляду. От тільки їсти хочеться, аж шкура болить. Треба йти до базарчика...
Там йому пощастило: сувора служниця Беати, що так немилосердно полишила її без догляду, ходила між рядами і невдоволено принюхувалася до м'ясива, ніби наперед знала, що воно нікудишнє. «Прошак» ступав за нею, як прив'язаний, аж поки вона не озирнулася і не нагримала. Тоді він похнюпився, відійшов, але не став втрачати її з поля зору: знайшов місце при вході поруч із сліпцем. «Сліпець» був ще той опришко, бо зразу почав сичати, що такий здоровань міг би й сам заробити копійку, а не віднімати її у нещасного темного[47] чоловіка.
— Це ти — темний? — забув про свою вдавану німоту Ґеньо. — А мене видиш?
На це нагодилася пані з двома хлопчиками, ще не школяриками. Вона поклала «сліпцеві» в простягнуту руку дві дрібні монетки, а на Ґеня поглянула осудливо.
— Мамо, можна я теж дам гроші — оцьому прошаку? — спитався один хлопчик.
— І я! — озвався другий.
— Я більше не маю дрібних, — сказала пані. — Але якщо хочете, віддайте свої солодощі! Петрику, ось твій пакунок! Павлику, ось твій!
— Хіба він, бугай, солодощами наїсться? — з образою в голосі сказав «сліпець».
Тепер осудливий погляд пані стосувався «темного»:
— Ви його навпомацки обміряли?
Так Ґеньо отримав скромну пожертву від двох малих Маґдебурків — аж чотири марципани, так схожі на ті, якими колись його пригощав покійний Кендзьорівський. І ви скажете, що земля не кругла, як бальон[48]?!
Він з'їв їх під базарчиком з рукава свого смердючого корчмарського «вбрання», намагаючись при цьому не втратити пильність і не проґавити Беатину служницю. Вона вийшла ще лихіша на лиці, ніж була, і пішла, не озираючись, до помешкання своєї нової господині. Ґеньо дибав назирці, звіддаля, щоб не викликати в неї підозріння. Уже аж на вулиці Супіньського він став за деревом і простежив, у якій брамі зникла жінка. На його великий подив, з тієї ж брами за хвилю вийшов... Місько!
— Не може бути! — мало не вигукнув наш «прошак».
Місько квапливою ходою рушив вулицею, скошуючи поглядом то вправо, то вліво, ніби вишуковував затаєних ворогів. І тут із-за дерева до нього ступила якась потороча.
— Я посилав до тебе хлопця! Він тобі казав, де мене шукати?
— Мати Божа! — скрикнув Місько. — Це ти? Якого хлопця? Я сам про тебе напитував усюди!
— Усюди — це де? — сердито спитав Ґеньо. — У Гробовецьких? Це ти ошукав бідну Беату?! А ті дві нещасні мадемуазелі?
— Не така вже й бідна твоя Беата...
— Віддай перли!
Місько поглянув на Ґеня, як на пацієнта психлікарні.
— Я їх що — ношу з собою?
— То давай умовимося про зустріч.
— А навіщо тобі фальшиві перли? — відтягував балачку Місько, в якого вже визрівав план позбутися давнього побратима.
— Оті подовгасті — справжні, — сказав правду Ґеньо, — а круглі я сам вимальовував і продавав. У Парижі...
— Гаразд, помислимо, як тебе пристойно вдягнути.
— Скажи Жозефіні, хай малий Ґеньо принесе мені мій одяг...
— Ти з глузду з'їхав — я до Жозефіни не потикаюся! Домовимось так: я куплю, як на себе, запакую і привезу на двірець, а ти у вбиральні перевдягнешся.