— На двірці прошаків у вбиральню не пускають!
— То як бути?
— А ти привези сюди і я перевдягнуся в тебе. Чи ти мене не запросиш?
Місько крутився, як вуж на пательні.
— Маґда... Та ще й служниця. Будуть питатися, чого це я привів прошака. Що я їм скажу?
— Що я твій товариш, який потрапив у біду, а ти, як християнин, допомагаєш. Хіба це не так?
За дві години Ґеньо вперше ступив на поріг помешкання Маґди Альбертшулле, удови по адвокатові. Вона в цей час, на прохання Міська, сиділа в «Бджілці» за кавою, а служницю послано з нагальними записками до всіх її приятельок, аби дурна баба мала якусь роботу. Так що поява прошака здивувала лише стару панну Валерцю, що мешкала над Маґдою; цей уламок минулого століття вічно стримів у вікні...
7.
цей час у Парижі набирав сили професор окультних наук з Бомбею, віщун і знавець минулого, Алі-Бен-Алі, який заповів велику виставу з появою примар бенґальських тигрів, слонів, орлів з двометровими крилами, павичів з людськими головами, первісних людей та здоровецьких ящірок. Під це діло було винайнято на вечір кінову залю, і байдикуючий нарід повалив помилуватися бомбейським цудом[49]. Ізабеля скрипіла зубами, розуміючи, що самих кобіт око в око ще можна переконати у надмірних здібностях віщуна, але цілу залю, в якій знайдуться й гостро налаштовані проти Алі-Бен-Алі...
— Моя люба, ми продали стільки квитків, що можна буде хоч із тиждень не приймати клієнток, — переконував Шиньйон Ізабелю, воліючи не визнавати, що його вже нудить від димів і від потреби вигадувати невідь-що, вкладаючи це в порожні голови дурненьких парижанок.
— Та як ти того доможешся: примар слонів і тигрів?
— Я все обчислив. У кутках зали стоятимуть свічники із сандаловими паличками — і буде, як у мареві. А я пройду між рядами і пронесу мідне пуделко, з якого солитиметься, — ну як тобі сказати, — особливий дим.
— Ти що надумав? Щоб увесь зал очамрів від якогось «індійського» зілля і почав уявляти те, що хочеш ти?
— Розу-у-у-умниця!
— А при виході не стоятимуть жандарми з кайданками?
— З якого часу ти стала такою обережною? При Турбійоні була сміливішою! Ну ж бо, чи не надумала вдатися до втечі? Маєш до кого?
Ізабеля чи не вперше за багато років розридалася, як ображене дитя. Їй ураз так стало шкода своєї краси, свого життя — такого непевного з того часу, як вона, Анеля Матичинська, змушена була втікати від поліції зі Львова, блукати «Венерою в хутрі» Будапештом, коротко попанувати над Андре в Парижі, на зламану голову плисти аж через океан, набути там лиш дещицю долярів, а потім так невдало піддатися цій жовнірській вроді недалекого розумом Шиньйона...
От він навіть не кинувся її заспокоювати, а зашелестів своїм пістрявим халатом, мовби й справді магараджа оминув якусь бідну недоторкану[50].
...Заля була переповнена. Якась мадам навіть привела двох маленьких дітей і вимагала, щоб їм дали окремі якнайближчі до видовища місця, хоча мала один квиток. Чоловіки нервувалися, бо сиділи за кобітами, чиї капелюшки конкурували чи не з Ейфелевою вежею. Суміш парфумів і сандалового диму знетямила якусь бліду мадемуазель, і її довелося випровадити на свіже повітря.
Алі-Бен-Алі не являвся, хоча незвиклі до екзотичних пахощів глядачі добре таки очманіли. Нарешті погасло світло, і в темряві межи рядами щось зашурхотіло: це поволеньки пройшов Шиньйон зі своїм пуделком для легкого затруєння мізків. Ось він постав перед полотнищем екрану — високий, як статуя Свободи. Глядачі, із захоплення чи переляку, охнули. На бічних стінах від помаху руки магараджі засвітилися китайські ліхтарики, і ті, що сиділи в першому ряді, побачили віщуна й чарівника... на звичайній бочці! Немає більших дурносміхів, як французи! Вони почали реготати!
Магараджа хитнувся.
— Чоловіче, показуй швидше свої фокуси, доки не впав!
— Давай сюди хижаків! Ми вже вдосталь нанюхалися твого смороду!
— Де предпотопна звірина?
Шиньйон підняв руку і почав промовляти, як він вважав, провісницьким голосом:
— Люди, звірі і птахи — всі діти природи! Вони вийшли з лона матері-землі...
Немає чого переказувати абракадабру з банальних учнівських знань давнього матуриста провінційної польської гімназії. У цей час на полотнищі з'явилася тінь страуса, що перетворилася на птаха з довжелезними крилами...