— Пане Гробовецький, жінкам не буде з нами цікаво. Можливо, краще перемовимося у вашому кабінеті, — м'яко попросив Юрась.
— Так-так, а Ганка принесе вам кави, — підтримала нишпорку Беата і навіть усміхнулася.
Здорова рум'яна дівка, навіть вища за Оскара, гупаючи, як кінь, принесла на таці дві філіжанки, цукор і сметанку. Юрась мимохіть відхилився від столу, коли вона гримнула тацею.
— Ганко, вважай! — скрикнув Оскар. — Ти тут усе рознесеш, як буревій!
Дівка вдала, що це її не стосується.
— Знаєте, — звернувся Гробовецький до гостя, — ніяк не навчимо її обережности. Вона звикла до господарки, поля, простого побуту...
— Нічого, — сказав Маґдебурко, — зате нічого не вкраде: такі дівчата мають Бога в серці. На відміну від міських вихованців.
— Ви на щось натякаєте? — стривожився Гробовецький.
— Хочу спитатися вас, як давно ви бачили Евґена Муркоцького, що колись допомогли йому втекти від Адама Кендзьорівського. Схоже на те, що він вломився ще й до нафтаря Робсона.
— Справа давня, — не крився Гробовецький, узяв філіжанку і вдихнув пахощі кави. — Хлопчисько сам вчепився в мене, бо мріяв про пригоди, а в Адама — яке було життя? Йому вистачало його провінційної слави... Я дітей не мав, і Ґеньо став мені за сина. Нині за це ви мене в кримінал не потягнете.
— Ні, не потягну: оскарження від Кедзьорівського уже не має ваги, і ніхто не довів, що батько й син Степпери — це ви з Муркоцьким.
— Про що ви кажете? Які Степпери? — і бровою не повів Оскар.
— Та це просто мої припущення — і все, — сказав Маґдебурко. — Уже ошукані власники карток забули про втрачені ґульдени, але мені здається, що ви до цього добре доклалися. Але зараз про інше. Як гадаєте, чому ваш вихованець пограбував вашу дружину?
— Ми не бачилися два роки, — почав здалеку Гробовецький, — і я нічого про нього не знаю. Беата каже, що то не він вломився, а якийсь сільський хлопака, вдягнутий, як городянин.
— Щось тут не збігається. Якщо навіть це так, то чому Евґен утік? Адже пані Беата могла надати йому алібі!
— Можливо, тут замішана якась жінка? — сказав навздогад Оскар.
— Замішана. Звати її Сюзанна Крамер, і вона дала в газету оповістку, що розшукує пана Муркоцького. Ми маємо докази, що той фацет, який вчащав до неї в каварню Майнля і якого хотіли підірвати серед білого дня, — саме Евґен...
— Бідний хлопчик! Скільки він натерпівся! — жалісливо промовив Гробовецький, сьорбнувши кави.
Юрась усміхнувся:
— Він же прагнув пригод — от і отримав повний міх. Сидить, певно, зараз у якійсь смердючій корчмі і боїться на світ Божий вийти. А перлини пані Беати, ймовірно, переховує в якогось ювеліра. Тільки чому одна з них опинилася в кишені плаща, покинутому у пограбованому помешканню?
— Ґеньо — не вломник! — твердо сказав Гробовецький. — Я можу вам написати папір і гарантувати його невинуватість у цій справі.
— Пане, якби ви ніколи не порушували закону, то такий папір міг би мати вагу, але ж...
— Що ви кажете! — обурився Оскар. — Я ніколи не мав справи з криміналом!
— Ви просто щасливчик — уміли вислизати з-під носа нишпорок і поліції. Але ваші зв'язки...
— Людина вважається невинуватою, доки суд не доведе протилежне, чи не так, пане Маґдебурко?
— Тоді прошу вас нікуди не виїздити з міста, якщо за вами немає гріха. Можливо, Муркоцький явиться до вас з вибаченнями? Порадьте йому не втікати, а прийти до мене, в управу. Можете його супроводжувати — кривди вам обом не заподію.
Оскар схилив свою вже зовсім сиву голову на знак згоди.
Сутінкової пори від жаб'ячого озерця майнула тінь. Гробовецький сміливо відхилив фіранку...
Нічним потягом до Будапешта виїздило подружжя Гробовецьких із служницею Анною Ощудляковою, здоровою сільською дівкою. Лице її було завинуте квітчастою хустиною і поквацяне йодом.
— Бомки покусали, — сказала Беата коліяжу, що видивився на служницю, супроводжуючи їх до переділу.
Юрась Маґдебурко знову мав причину для подиву, замішаному на гніві. Він все ж таки сподівався на здоровий глузд своїх давніх знайомців, якщо так можна назвати осіб, що постійно порушують закон.
11.
одії останніх часів злегка зрушили притомність Теодора Козобродського: давалися взнаки і літа, і напружені наукові пошуки (правду кажучи, вони перетворювалися в гонитву за фантомом слави), і пісна самотність у занедбанім помешканню, і зневага вчорашніх колег, і брак теплих довірливих бесід з однодумцями. А випадок у «Говерлі» спричинився до таких глумів! Якесь хлопчисько газетярського цеху випустило межи люди цілий фейлетон: «Хто навчає наших студентів?» І як ви гадаєте, у кого полетіло найбільше ядучих стріл? Звісно, у нашого славного науковця...