— Іди до свого маляра — і хай він з тебе пише піратів, циркачів та магараджів, але до мого театру не потикайся! Пересидь на Монмартрі: там усі такі, як ти...
І що було робити Циганєвичу? Не слухатися свого благодійника? Він побрів до непримітного будиночка з горищем, шукаючи Макса Сазана. Та в тій майстерні жили інші люди і з іншими уподобаннями: вони малювали трикутники, куби та паралелепіпеди, сполучаючи їх між собою в якісь фантастичні фіґури. Збишек кинув оком і спитався:
— Це якийсь новий керунок у мистецтві? А як же максі-мінімалізм?
— Продався філістерам! — городовито сказав кучерявий чоловік з короткими, як у ліліпута, ногами.
— То він розбагатів?
У голосі Циганєвича було все: сподівання, здивування, недовіра і навіть глум.
— Розбагатів! Пише портрети прем'єрів, банкірів і мафіозо, вдягаючи їх у римські тоги! А ті паскуди тішаться. Бо ж тіла мають вутлі і незграбні, а Сазан домальовує їм м'язи й зріст. Кажуть, колись за натурника у нього був знаменитий атлет, от тепер і пригодилися ескізи.
Кучерявий був роздратований, бо, певно, давно наїдався, мало спав, та ще й нікому не міг втулити свої геометричні композиції доволі сміливої кольорової гами: рожеве, чорне й жовте, що подекути переходило в жовтогаряче.
Два інші мистці не втручалися в балачку: вони розвішували на мотузку тільки-но попрані в мидниці сорочки.
— Хлопці, а що вам заважає таким чином поліпшити своє життя? — вигукнув Циганєвич, скидаючи з себе маринарку і сорочку. — Ось вам натурник! Якщо на таке ведуться грошовиті месьє, то беріться за пензлі!
Кучерявий примружив очі, мовби розглядав не велета, а комаху.
— Ну, твоя мускулатура не така вже й бездоганна, та й черевце намічається. Одне слово — не Аполлон! Я б тебе зобразив чотирикутником і двома трикутниками, а замість голови — куб!
— Не ображай чоловіка — ти його вперше бачиш! — нарешті промовив слово один із тих, що займалися не мистецькою справою прання сорочок.
Він підійшов до Збишека і почав обмацувати його плечі й передпліччя, як би купував собі раба чи ґладіатора. Циганєвич стерпів, бо знав, що в головах мистців така завірюха думок, в якій можна згубитися.
— Сідай на...
Стільців у помешканню не було, на грубо збитій табуретці стояла мидниця, а в кутку — здоровенний баняк, у який би наші сільські ґаздині зливали помиї для свиней. Та баняк був порожній і стояв угору дном.
Збишеків співрозмовник підкотив його до єдиного віконця.
— Сідай! Замислюйся! Підіпри підборіддя! Та не стискай пальці в кулак! Подайся вперед! Отаким я тебе ліпитиму! Бачиш, — звернувся до кучерявого, — черевця не буде видно.
— Стійте, хлопці, ми ще не домовилися! Я, власне, шукаю Макса...
— А ти певний, що він тобі зрадіє? — в'їдливо поцікавився кучерявий. — Він тепер мешкає на віл і неподалік Єлисейських полів, має з десять служниць і мажордома, червоне авто з водієм. Навіщо ти йому?
— Буду теж водити авто... Я вмію.
— І возитимеш ремісника від мистецтва? А ми тобі пропонуємо світову славу!
— Хлопці, що я з тою славою робитиму? Мені не треба слави — я потребую заробітку.
— Я тобі віддам увесь гонорар після виставки, — пообіцяв скульптор.
— А коли виставка?
— За рік...
Збишек не знав, як розмовляти з цими дітьми, що вірять у неймовірні речі: успіх через рік, добрий заробок, славу на весь світ...
— А на що я житиму?
— Ну, ми щодня вторговуємо пару франків, а інколи й більше...
— І їсте цибулячу зупу, в якій немає й шматочка м'яса. Я цього вже скуштував.
Збишек одяг сорочку і накинув на плечі маринарку, ніби збирався йти, хоча не мав на думці ніякого маршруту. Він навіть не знав, де заночує.
Проте скульптор мав ще один, останній, арґумент:
— Месьє, у нас, справді, життя — не мед, проте нас не чіпають жандарми. Вони знають, що ми — дрібні порушники закону, а на це можна позирати крізь пальці. І в нас не заведено доносити в жандармерію. Ви тут у безпеці.
— Я скрізь у безпеці! — не піддавався Збишек.
— Колись мене загребли у відділок, коли я заснув під кущем у Булоні, — ніби не чув скульптор. — Так я там бачив цікавий портрет одного чоловіка, який утік з в'язниці. Він чимось схожий на вас... Моє око — гостре й пильне!