...Настав день, коли на ферму прибув шериф з помічником, щоб запитатися, чи не добродієві Семенюку належить авто, на яке наїхав вантажний потяг? І хто, до слова, сидів за кермом? Трупа не знайдено...
5.
еньо замешкав усього одну добу в готелі «Австрія», а потім навідався до камениці Беати та Оскара Гробовецьких.
— Ні, пани не повертали, але від них прийшов лист, — сказала тілиста служниця, відчувши до нього довір'я.
— Там, певно, є щось і для мене? — навздогад спитався Муркоцький.
— Ви — Стасьо?
— Це моє друге ім'я, яким називають лише дуже близькі люди. А так я — Ґеньо...
Служниця блиснула очима, ніби подавши знак, що її то не обходить: вона байдужа до різних потаємних справ панства Гробовецьких. Та й у цьому пещеному молодикові нічого не лишилося від чемного гімназиста, який принагідно допомагав Оскару в його фармаційних дослідах.
У конверті, зі стемпля на якому стало зрозуміло, що лист ішов із Франції до Галичини дві доби, була коротенька записка німецькою мовою. Оскар радив «любому братові Стасьові» не кремпуватися — камениця не розвалиться, якщо він мешкатиме в ній і наглядатиме господарським оком за меблями, пічками, вікнами і старим садом. Про себе Гробовецький не повідомляв нічого, а в записці до служниці наказував просто бути обачною. Одно непокоїло Ґеня — лист писано рік тому, а чи не сталося з Оскаром якої біди за стільки часу?
Та він відігнав від себе неприємні думки і почав освоювати простір незабутого міста... з ресторанів. Найбільше уподобав «Говерлю» на Руській. Спитаєте, чи не пішов відвідати Кендзьорівських? Уже зовсім вважаєте Ґеня безсердечним!
— Іду, іду, Ґеню! — почув він зненацька з-за дверей, ледве доторкнувся дзвінка.
Кобіта, що так передбачила його появу, злякалася.
— Я чекала на сина... А ви... Ви до нього?
— Тут мешкали Кендзьорівські...
— Так, я вдова по панові Адаму!
У голосі жінки — неприховані гордощі.
Серце в Ґеня тенькнуло, та на виду того не показав.
— Я його боржник. Не знав, що він помер.
— Його вбили бандити! — скривила лице вдова. — Він загинув геройською смертю!
— Мої співчуття.
«Адам?» — мало не скрикнув Муркоцький замість промовленої ввічливої фрази, знаючи тиху вдачу свого благодійника, та мовчки витяг з кишені полярес, а з нього — усі банкноти.
— Це борг, пані...
— Жозефіна, — підказала кобіта.
«Жозефіна? Чи не Міськова сестра Зоня?» І Ґеньові в ніс ударив дух злежалих дитячих мундирчиків, запах свіжої друкарської фарби на газетах і пахощі марципанів з какао. Заскочений згадками про забуте дитинство, він якусь мить ладен був викрити себе перед удовою, та вчасно схаменувся: що кому до того...
— Колись пан Кендзьорівський позичив мені на науку, — виправдовувався Муркоцький, усвідомлюючи, що в тих словах таки був якийсь відсоток правди. — Я поїхав до Відня, потім до Парижа, і ось повернувся...
— Ви адвокат? — спиталася Жозефіна, для якої саме цей прошарок чоловіків мав певний сенс.
— Ні, комерсант. Буду впроваджувати різні винаходи, — плутано пояснював Ґеньо, збираючись вийти із тісного передпокою.
— Чи не маєте в себе місця для роботящого чоловіка? — наступала Жозефіна. — У мене клопоти з братом.
«О, то Місько теж тут?» — подумав Ґеньо, а вголос промовив:
— Що він уміє?
— Усе, що потребуєте! — упевнила вдова.
Муркоцький і сам не знав, чому так відповів Жозефіні-Зоні про свої комерційні плани. А другого дня, обідаючи у «Говерлі» натрапив на оповістку в часописі: новозасноване летунське товариство закликає патрійотично налаштованих обивателів підтримати доброчинними внесками створення аеромобіля за проектом німецької фірми Дармштадта. Там знайшли спосіб з'єднати літак з автом, і та конструкція їхатиме вулицею, а за потреби — летітиме в повітрі. Це в недалекім часі стане у пригоді кожному. Звертатися на адресу часопису до М. М.
Ґеньо відгукнувся не так з патрійотизму, як з природної цікавости. Окрім того, він не був добре обізнаний у всіляких механічних справах, щоб поставити під сумнів чи навіть висміяти незнайомого М. М. Та коли побачив перед собою типажного Зіфріда, статурою схожого на Збишека Циганєвича, убраного в шкіряні обладунки, із шоломом на голові та з рурою в руках, він подумав: «Артист! Невже це...?»