— І недресированого артиста!
Але ці суперечки не впливали на гарячі почуття спізненої любови, а лиш доводили, що чоловік із жінкою мають бути спільниками.
Ніхто не може передбачити, яка дрібничка підкаже вихід із лабіринту. Стомлена від читання п'єс, Ізабеля відсунула стос книг і зазирнула до світських оповісток у часописах. І натрапила аж на дві свіжі ідеї! Одну підказала вчена кобіта, яка після ознайомлення із теорією Дарвіна переконалася, що її чоловік — мавпа, а друга... О, про неї варто сказати ретельніше.
Річ у тім, що славна празька артистка Анна Седлячкова замовила не менш славному скульпторові Йожефу Фойту, щоб він увіковічнив її у мармурі. Але не всю себе — лиш голову. Скульптор узявся — і Седлячкова щодня бігала до нього в робітню позувати. Як же вона розгнівалася, коли одного дня на виставці побачила скульптуру своєї особи. Цілу й обнажену! Публіка оглядала її з великим задоволенням і особливо нахвалювала груди.
Артистка заскаржила мистця до суду, доводячи, що вона не позувала нага і що він лиш на підставі уяви доповнив її фіґуру, хоч вона просила вирізьбити лиш голову. Фойт же переконує: вона позувала наго! Суд не може дійти згоди, кому з них повірити. Хіба що об нажити в суді модель і порівняти її груди з грудьми скульптури... Процес триває. А Фойт зробив з того собі добру рекламу.
— Андре! Вважай, що ми надибали серед дешевого скляного намиста — діамант! — переконувала чоловіка Ізабеля. — Ти лиш уяви, як викуповуватимуть перші ряди партера, щоб зблизька побачити гарне молоде тіло!
— Що ти задумала? Таке в театрі не дозволено!
— Ти не зрозумів: артистка буде в сукні, а її скульптура... Треба пошукати дівчину з гарними грудьми, об мастити її крейдою і поставити на круглого стільчика у позі Венери!
— Що — і руки повідбивати? — пожартував завжди веселий Турбійон.
Ізабеля осудливим поглядом припинила сміхи.
— Ти думай, хто про це напише п'єсу!
— Як хто? Звичайно, Шов! Я не бачу іншого автора!
— Ти не маєш таких грошей, щоб домовлятися із Ровом, — засмутилася Ізабеля.
— Я закладу театр, а Шов напише для нас п'єсу!
Андре на зламану голову помчав до Льондона, а за півроку він уже мав у руках знаменитого «Півмільйона».
— Це зовсім не те, що я хотіла! — ридма ридала Ізабеля. — Такі гроші! Такі гроші! І всі — псу під хвіст!
— Серденько, ще не було людини, яка б пройшла назирці за думкою того ж Шова чи когось іншого. Ну, він по-своєму це увидів у своїх фантазіях. Але ж він Шов, а не якийсь графоманка з передмістя! Одне його ім'я — навіть без п'єси — варте тих грошей. Побачиш, нині сезон почнемо з аншлагів.
Артистичний Турбонасосів спадок від тата підказував йому інтуїтивні ходи до комерційного й мистецького успіху. Увесь Париж шумував юрмою перед прем'єрою, опісля не було жодного відомого репортера, який би не вихваляв новочасного театру Андре Турбійона.
24.
скар Гробовецький був затриманий данськими порушниками за підозрою у фальшуванні грошових знаків, а насправді їхня Феміда була не настільки сліпою, щоб не тримати в полі зору всіх пійманих і непійманих шахраїв. Справу батька й сина Степперів увесь час повертали молодим правникам, щоб вони вправлялися в знаменитій дедукції.
Можна було б у цьому трагічному випадку звинуватити Беату, що підмовила чоловіка на мандри Скандинавією, аби переконатися у наявності сучасних вікінгів, але ж ми знаємо: усі випадковості впокорені закономірністю...
Ґеньо, що вже втретє зображав на кіновій плівці англійського аристократа, тобто курив сиґару, пив чай, вдягав стовбкуватого чорного капелюха, який у Львові колись носили сажотруси, і вальсував на балях, вчув запах смаленого. Звісно, Оскар на нього не вкаже, але якщо ті нишпорки уміють добре порпатися у минулому, то можуть вислідити і Степпера-молодшого, тобто Евґена Муркоцького, а нині Стаса Крузенштерна. І ніяка слава фільмової «зірки» не допоможе — це ясно, як Божий день. Лишається одне — втілити мрію молодости і стати шлюбним аферистом, щоб, коли і вловлять, то отримати дрібне покарання в ошуканстві немудрих кобіт чи наївних дівчат. Відень і Будапешт для нього небезпечні, зате є ще...
Якби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання вдови по адвокатові Маґди Альберт-шулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцуґу сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди у станина меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляла собі років перед кавалером.