— Максиміліян Морґен! — по-військовому чітко відрапортував летун. — З ким маю честь?
— Мільку, ти маєш честь видіти перед собою свого гімназійного товариша, якого привчав до шведської руханки. Я Муркоцький, Ґеньо.
Нордичні риси пом'якшали.
— Ґеньо? Та ж ти зник чи не десять літ тому! Казали, що тебе викрав якийсь аптекар, бо ти знав таємниці його приписів!
— Я був схожий на такого, щоби піддався силі? А в обчисленнях ти помилився. На півроку!
Та Мілько не мав звички до сентиментальних балачок. Він добув зі шкіряної рури креслення.
— Ось так виглядає аеромобіль. Двигун коштує...
— Облиш! Якщо ти все добре прорахував, я вкладу свої гроші. Лиш скажи, хто його купуватиме? Невже ти направду гадаєш, що у Львові буде шанс аеромобілю прошмигнути між трамваями, автами і фіякрами?
— Він їздитеме поза Львовом — до летовища. А з летовища підніматиметься в небо.
«А ще німець! Де можна було розгубити славнозвісну ретельність? — сміявся подумки Ґеньо. — Ніби до летовища нічим доїхати!»
— Ще щось маєш в рурі?
— Літак-легкопад. Це мій винахід! Дивись: горішня частина має крила, двигун і пропелер; вона кріпиться до кадовба з пасажирами і місцем для летуна. Ось щось сталося — і летун відділяє горішню частину від долішньої, кадовб падає вниз, а під тиском повітря над ним розкривається легкопад.
Ґеньо видобув з горла якийсь сумнівний звук — суміш подиву, розчарування і смутку.
Максиміліяна це не зупинило.
— Ще маю пропозицію. Я вже надіслав її в Америку, у товариство Едісона. Це має бути пасажирський літак на десять спочивальних кабін. Передбачено їдальню, кухню, купальню, клюмбу, кінозалю та залю для руханки. До послуг — лікар, стрижій і кравець. А під час лету пасажири слухатимуть виклади визначних учених та письменників. Можливо, навіть Шова та Анштайна.
«Маячня!» — вирішив для себе Ґеньо. Але спомини про минуле взяли своє, і він дав Мількові дві сотні долярів, яких, певно, вистачить на кадовб літаку-легкопаду.
У тихому домі Гробовецького Ґеньо відчинив вікно в сад. Десь у занедбаному ставку кумкали жаби, уже не потрібні для відживлювальної суспензій, колись добутої Оскаром з несусвітньої суміші земноводно-рослинного походження. «Кого мені сьогодні нагадав Мілько? Ну, звичайно, невдатного підприємця Едельмана: молоко з нафти, срібло з олова...»
6.
далеких З'єдинених Державах молода приваблива особа жіночої статі у дорогій жалобній сукні зійшла трапом на корабель, щоб повернутися до Франції. Вона не знала, що грандіозне кінове виробництво — це шалена ідея Андре Турбійона, Оскара Гробовецького та Шимона Едельмана, племінники якого удосконалили обробку кінової плівки.
Коли судно пришвартувалося в Булоні, Ізабеля поважно і гідно ступила на трап.
— Перепрошую, мадам...
Увічливий жандарм спочатку глибоко вдихнув, а потім попросив дозволу зазирнути в торебку.
— У чому річ?! — обурилася Ізабеля за звичкою нападати у відповідь.
— Нічого такого, — заспокоїв жандарм. — Просто викрали скриньку з дорогою есенцією для Коті. А від вас так приємно пахне...
— Я схожа на злочинницю?
— Ні, ви схожі на фаворитку короля Людовіка, — весело сказав жандарм і знову втягнув носом повітря.
— Par exemple![2] — люто вигукнула Ізабеля і сама собі здивувалася, як швидко їй на думку спав французький вислів. Chercher noise?[3]
Певно, жандармові подобалися жінки, до яких нелегко підступитися, тому він ґречно вклонився.
— Якби не служба, я б пригостив вас...
— Якби не служба, я б пригостила вас смачним... ляпасом! — шаленіла наша мандрівниця, забуваючи, що не варто звертати на себе увагу хоча б з причини наявности фальшивого паспорта з далеких земель.
— Мадам, я не хотів вас образити, — смиренно промовив жандарм, хитнувши головою.
Та Ізабеля вже зашелестіла своїми шовками, як чорними вітрилами, плавно прямуючи до першого-ліпшого фіякра.
Вона нічого не знала про свою молодшу сестру Еву, як і про самого перелюбця Турбійона. Значить, доведеться навідатися в денник, щоб дати оповістку. В який? Та звісно — в «Парі Матен»!
За бюрком, як і колись, сидів сплюгавілий Брікассер. Він і раніш не справляв вражіння красеня, а зараз навскіс прикрита лисина, навислий над губами ніс і подовгасті ослячі вуха давали шанс бути поміченим якимось живописцем, що мордувався над втіленням «власника» пекла.