Вони повернули нам зовсім інше тіло. Півчерепа було розтрощено під час трепанації, і гарне обличчя, яке пощадила смерть, утратило схожість з обличчям небіжчика. Окрім того, священик видер з живота порізані кишки і, не знаючи, що з ними робити, сердито благословив їх і кинув у помийницю. Останні роззяви, що зазирали у вікна школи, зрештою розійшлися, студент-помічник кудись щез, а полковник Ласаро Апонте, який на своєму віку бачив і влаштовував задосить різанин під час придушення повстань, кінчив тим, що, крім спірита, став ще й вегетаріанцем. Випотрошене тіло набили ганчір'ям та негашеним вапном і зашили грубим шпагатом, просиленим у голку, якою шиють мішки. Коли ми клали його в нову труну, обтягнуту шовком, підбитим ватою, воно вже почало розкладатися. «Я думав, так воно збережеться довше», — пояснив мені отець Амадор. Але сталося навпаки: ми мусили поквапно поховати бідолаху Сантьяго Насара уже вдосвіта наступного дня, бо від тіла пішов такий запах, що несила було терпіти його далі в домі.
Наближалося світання вівторка, який теж не обіцяв нічого доброго. Я не мав духу лягти спати сам після такого тяжкого дня і штовхнув двері будинку Марії Алехандріни Сервантес — вони були незамкнені. На деревах горіли круглі паперові ліхтарі, а на подвір'ї для танців палахкотіло кілька вогнищ під величезними казанами, з яких валувала пара — то мулатки фарбували в колір жалоби свої святкові сукні. Як завжди вдосвіта, Марія Алехандріна Сервантес не спала і — як завжди, коли всі чужі розходилися, — була зовсім гола. Вона сиділа по-турецькому на своєму царському ложі перед величезною, схожою на умивальний таз тацею, на якій стояло безліч наїдків: телячі ребра, варена курка, свиняча полядвиця, гарнір з бананів та овочів — усього цього вистачило б на п'ятьох. Їсти без міри — то була єдина відома їй манера журитися, і ніколи досі не бачив я її такою сумною. Я ліг поруч з нею одягнений, майже не озиваючись і теж по-своєму плачучи. Я думав про невблаганність долі, яка після двадцяти щасливих років приготувала Сантьяго Насарові не тільки смерть, а й наругу над його тілом, яке тепер, нещадно пошматоване, скоро розпадеться і зникне без сліду. Мені наснилося, ніби до кімнати увійшла жінка з дівчинкою на руках і та щось гризе, не переводячи дух, і напіврозжовані зерна кукурудзи падають матері за корсаж. Жінка сказала мені: «Вона жує жадібно, жує, аби жувати». Зненацька я відчув, як нервові жіночі пальці розстібають ґудзики на моїй сорочці, вдихнув тривожний запах тигриці кохання, що причаїлася за моєю спиною, і мов занурився в сипучі піски її солодких пестощів. Та нараз вона спинилася, відкашлялася десь уже далеко і навіки зникла з мого життя.
— Не можу, — сказала жалібно. — Ти пахнеш ним.
І не тільки я. Все пахло Сантьяго Насаром у той день. Брати Вікаріо відчували цей запах у камері, де замкнув їх алькальд, поки вирішував, що з ними робити. «Хоч скільки тер я себе милом та мочалкою, запах не пропадав», — розповів мені Педро Вікаріо. Уже три ночі брати не спали, але не могли склепити очей і на мить, бо щойно сон починав їх змагати, як вони знову чинили вбивство. Уже літнім чоловіком, намагаючись пояснити, що він спізнав протягом того нескінченного дня, Пабло Вікаріо сказав мені, не замислюючись: «Я почувався так, ніби мене двічі розбудили». З цієї фрази я зрозумів, що найбільшою мукою для них у в'язниці була повна ясність розуму.