Мати й досі дізнається від побратимів «Поета» нові подробиці тих важких днів, підриву та життя в розгромленому терміналі. Дізнається, як хлопці ділили на десятьох хліб, тушонку й аптечку, як збирали сніг у цинкові ящики від набоїв.
— Приїздив до мене хлопчина, Андрій, синів товариш, то він розповів мені дуже багато про захист аеропорту та Русланові подвиги. Так, саме подвиги, я так це зву!
Галина Олексіївна пригадувала, плачучи й тулячи до себе синів десантний берет.
— У Руслана якось в ті дні була висока температура, але він безупинно працював кулеметом: лежав під вікном на дверях і відбивався, аби ворог не позакидував їх гранатами. Андрій гукав, що хлопці води нагріли, хай би йшов чаю попив, а вони автоматами прикриють.
«Хлопці, — похитав головою мій Руслан, — ви що, не розумієте, де АК, а де кулемет? Як ви мене прикриєте?»
І продовжив відбиватися. Але Андрій таки хотів напоїти Руслана чаєм. Тільки він підійшов до нього ближче й простягнув руку з горнятком того чаю, як між ними щось важке гупнуло. Руслан і ковтка не встиг зробити, як хлопці розлетілися по терміналу.
То був другий підрив, після якого вижили одиниці. Руслана придавила плита: поранені й контужені бігли до нього, перестрибуючи брухт і тіла уже неживих. Але плита була непідйомна навіть для чоловічих рук: хлопці не змогли вирятувати «Поета».
— Я почула про другий обвал по телебаченню. Тоді замовкли всі навколо — і мій син, і хлопці в терміналі, і волонтери, і журналісти. А тим часом наші «високопосадовці» відправилися звітувати президентові, що «завдання виконали». Може, вони його й виконали, але залишили помирати наших дітей: поранених, стікаючих кров’ю, з перебитими руками й ногами, з посіченими осколками тілами, уже напівживих. Вася Григор’єв просив Руслана: тільки не відправляй мене з терміналу, я тобі набої подаватиму, усе, що скажеш робитиму,тільки дозволь залишитися з вами. Вася залишився, і загинув у ДАПі. Розумієте, є честь і совість вояка, людини, українця, і ті діти мали ту честь, мали скажену силу волі — вони дивилися смерті у вічі, але не кинули автоматів і кулеметів, не втекли посадками, не відступили без наказу.
«Не здавайтеся до полону, — ледь видушував із себе «Поет», уже привалений бетонною брилою, але живий і при свідомості, — це буде ганьбою для нас, хлопці, не здавайтеся, прошу вас».
Галина Олексіївна боялася тієї ночі дзвонити синові: вона сиділа перед телевізором, де нон-стоп транслювали новини з фронту. «Українські кіборги тримають оборону Донецького аеропорту з 26 травня, уже понад 240 діб» — миготіли заголовки інтернет-повідомлень і новинних блоків на ТБ. Галина Олексіївна тремтіла, а її рука сама потягнулася до телефону: вона вірила, що Руслан вижив після підриву...
— Мамо, я живий...
Але то були останні слова, які почула мати.
— Галка, — у слухавку говорила її знайома, — бігом зайди на сайт каналу «Новоросія», там твого Руслана «Моторола» шукає.
Вона передивилася те моторошне відео з вишикуваними в шеренгу полоненими українцями. Моторола й справді шукав кулеметника — того самого, який розтрощив їхнє гніздо й лякав його бойовиків з усіх закутків терміналу. Він шукав її сина — «Поета». Галина Олексіївна не знала, куди дзвонити й кому молитися: в неї хіба жевріла надія на те, що сина витягнули з-під плити живим і надали допомогу: нехай в полоні, але живий, думала вона.
— Тоді мені спало на гадку видзвонити донецькі лікарні й травмпункти. Казала, що я мама Руслана Коношенка й шукаю його після вибуху у терміналі.
— Да, — відповів байдужий жіночий голос, — я принимала вашего подонка. Вы зачем своих подонков, б***ь, на нашу землю отправляете?
Але Руслана там не було. Правдами й неправдами Галина Олексіївна таки випросила в жінки допомоги.
— Записывайте телефоны. Записали? Все записали? Если там его нету, значит его больше нет в живых. У меня все.
Жінка кинула слухавку, і пані Галина почала набирати ці номери.
— Есть 10 человек с Донецкого аэропорта. Кого вам, повторите? — чітко відповіли, без зайвих запитань, лайки й коментарів про «братовбивчу війну».
— Коношенко! Руслан Ко-но-шен-ко! — голосно і виразно повторила двічі Галина Олексіївна.
— Сейчас зайду к ним в палату. Ребята, есть Коношенко?.. Нету? Не видели, говорят. Уж извините.
Галина Олексіївна набрала ще один номер.
— Я отец, вы — мать. Вашего сына здесь нет, — відповів голос. — Но я должен сказать вам, что еще очень много ребят ваших сидят по подвалам. Даже мы не знаем, где их прячут.
Він не представився і швидко повісив слухавку. Та Русланова мама була певна, що її син ще живий і сидить скалічений у якійсь ямі. А восьмого березня жінці наснився сон, який розвіяв усі її сподівання.