— Лена, я не прощу себе, если из-за моего отпуска с ними что-нибудь произойдет, понимаешь? Когда они все побывают в отпуске, приеду и я, последним.
Уже за годину після розмови, коли лихе передчуття налягло на Олену, — Микола не відповідав.
— Того дня я зрозуміла, що щось трапилося, — пригадує Олена ту страшну неділю 25 січня. — Десь після обіду мені стали в голову лізти якісь такі страшні нав’язливі думки, мовляв, до тебе зараз прийдуть і скажуть, що Колі більше немає. А далі я ніби мимоволі прокручувала одну й ту ж пластинку-інструкцію, що я маю робити далі: де Колю поховати, кому повідомити... і все так чітко йшло. Я не могла собі пояснити, звідки й чому напливали такі думки. Але о десятій вечора до мене й справді прийшли й дослівно так і сказали: «Коли больше нет».
Новогригорівка. Штурм. Авто 128-ої бригади підривається на фугасі: із капітаном Миколою Жуком гинуть ще два вояки — старший солдат Руслан Ткаченко та солдат Володимир Голота. За тиждень Микола мав таки приїхати у відпустку...
АДАЛЬБЕРТ КОВАЧ (23.05.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр
Під час боїв під Дебальцевим 17-та бригада танкістів створила стратегічний опорний пункт на висоті 307,5 поблизу Санжарівки — іменем командира висоті й дали однойменний позивний: «Валера ». Згодом до криворізьких танкістів доєдналися і вояки закарпатської 128-ї гірсько-піхотної бригади, а там і розвідники з 54-го батальйону.
Це була панівна висота, з якої ідеально проглядався Дебальцівський плацдарм, на захід, аж до Логвинового. Тому українські вояки стійко боронили висоту з допомогою танка-героя з позивним «Бугай». Боронили всю осінь, як самі кажуть, «терпИмо», з мінометними, а подекуди «градовими» атаками сепаратистів. «ТерпИмо», бо влучити сепаратисти не могли. А потім настала тиша — 10 грудня обстріли припинилися і хлопці навіть трохи отямилися, на цілий місяць, а то й довше, бо на саме Водохреща чітко по ВОПу гахнули з артилерії. І з того часу бойовики цілилися уже не навмання. А 23 січня в густому тумані ворог зробив першу спробу штурму «Валери»: у хід пішли танки. Атаку відбили, як відбили й штурм наступного дня.
Але терористи на цьому не зупинилися і кинули на штурм висоти п’ять танків і БМП. Був страшний і не- рівний бій, який наші хлопці витримали, але з втратами: стрільця Адальберта Ковача убив осколок снаряду, АГС-ника Федора Лопацького вразив кулемет, під важкою гусеницею ворожого танку загинули Сергій Свищ, снайпер Олександр Венгер та зенітник Володимир Питак. Того дня зниклими безвісти вважалися навідник БМП Андрій Капчур та стрілець Олександр Леврінці лише згодом тіла хлопців ідентифікували за експертизою ДНК. Бойовики зазнали ще більших втрат — і техніки, й особового складу.
Обстріли висоти тривали. А всередині лютого ворожі сили нишком просочилися до «пустої» висоти 307,9 і зайняли її; після цього не було сенсу утримувати висоту 307,5. Наші відступили з ВОПу 18-го лютого, уже коли долинали чутки про оголошення так званого нового «перемир’я».
ФЕДІР ЛОПАЦЬКИЙ (17.09.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр
— Упав аеропорт, Федя... — з жалем говорила Лариса телефоном своєму чоловікові, але тішилася вже з того, що він живий. — Ти не там?
— Ні, дорога, трохи не там, — ніби щось приховував Федір.
— Десь дале...? — хотіла спитати Лариса, але її перебила голосна розмова чоловікових побратимів, яку було виразно чути в слухавку.
— Ото як будуть брати те Дебальцеве, то, блін, точно будуть йти через нас, — гучно сварився хтось із хлопців, продовжуючи чистити автомата.
— Санька! Шо ти таке говориш? Яке Дебальцеве? — Федір прикрив рукою слухавку й нагримав на побратимів. — Я з жінкою розмовляю.
— Чорт... вибач, брат.
— Ти уже під Дебальцевим, Федя... — уже не питала, а просто сумно визнавала Лариса.
— Дорога... все добре, правда: наразі тихо, а дітям не кажи нічого.
— Там ж кільце, Федя... — заплакала жінка.
— Нема ніякого кільця, менше новини слухай.
Федір Лопацький таким був по життю — добродушним простим чолов’ягою, який просто дуже сильно любив свою сім’ю і любив землю, на якій все життя пропрацював: вони з Ларисою мали великі город і господарку недалеко від Тернополя, які й годували їх двох і доню з сином (Віталіка з Вікторією). І не було ні весни, ні літа, аби Федір чогось не посадив, чогось не змайстрував. Він завжди всім наполегливо повторював, що в нашій країні — у селі чи у місті — можна жити, а якщо багато працювати — то жити добре…
— Його побратими не розповідали мені нічого: вони тиждень мені не казали, що він загинув. Можете уявити? Тиждень... — Лариса заплакала й дістала зі своєю сумочки невеличкий мішечок, з якого виглядав український прапор. — А мій двоюрідний брат, який мешкає на Закарпатті, знайшов списки в інтернеті вивезених з Дебальцева... Через тиждень якраз була двадцяті роковини по його матері, і лиш тоді ми дізналися, що чоловік вбитий. І я стала дзвонити хлопцям: як же так, чому вони не сказали, щоб ми його забрали? А хлопці кажуть: не могли ми тобі того сказати. Після похорону в інтернеті з’явилися всі подробиці бою, як і що відбувалося на тій висоті. Як тоді 23 січня, коли мені снився той дивний сон, вони відбивали атаку й забрали російський танк трофеєм. А 25-го о п’ятій ранку почався масовий наступ на 307,5, і наші чомусь саме тоді відвели всі танки. Хлопці хотіли підірвати якийсь місток чи що, це як вже потім мені розповіли, але дозволу не отримали. Їх оточили... ближній бій. У рукопашну, можна сказати.