Була рівно середина осені, перед виборами, на яких Іван балотувався, але так і не отримав переважної підтримки. Після цього Іван відвоював тільки три з половиноюмісяці: більше не судилося.
— Іван дуже нас оберігав від подій, які відбувалися з ним на Сході. Про те, що він був на передовій вже через два тижні навчання, про те, що в них був перший справжній смертельно небезпечний бій вже 25 серпня, в якому він отримав контузію, я дізналася набагато пізніше. Для нас Ваня був на навчанні в Остері дуже довгий час. Ми дійсно з хлопцями майже нічого не знали саме від нього про бої, про «нулі». Та й розмовляли телефоном ми зовсім небагато. Бували дні, що не набирав, бо зв’язку не було: смс тоді присилав нам, що з ним все добре. Хоча було й таке, що говорити можна було дуже довго, переважно, ввечері, коли припинялися обстріли.
Іван розповідав дружині з хлопцями, як вони будували собі бліндажі, хвалився про волонтерів, які до них приїздили з провізією, із сумом говорив і про місцеве населення, яке там чітко поділилося на два табори. Розповідав про вояцький побут, що їдять і де сплять; про все, тільки не про обстріли, не про небезпеку, не про поранених і загиблих.
— Ваня понад усе любив своїх дітей, він ними жив, тільки от, на жаль, доля не дала йому натішитися синами. Коли чоловіка не стало, Андрійчику було десятьроків, а Назарику лише вісім.
— Але, Людочко, вони обоє намагаються бути достойними свого батька. Знаєте, вони ще гарно вчаться в школі, молодший ходить на танці, старший — на малювання і в спортивну секцію. Гадаю, підростає достойна йому заміна. Вони ставляться до батька з вели- кою повагою, у всьому беруть його за приклад. Навіть у тому, що Іван закінчив школу з золотою медаллю.
Але їм непросто, бо для хлопчиків, Люда має рацію, особливо важливо, щоб поруч був тато, який навчить і підтримає. А Іван насправді багато чого вмів, знав і міг би навчити своїх хлопців, але так склалося, що вони залишилися без нього... Коли Іван загинув, вони були ще малі: менший, може тоді не до кінця усвідомлював усього, що трапилося, а от Андрій дуже тяжко переживав татову загибель, це був шок для нього; я навіть цілий рік після трагедії возив онука до психолога у Київ аби вивести його з того тяжкого стану. Хоча, скажу, вам, вони й досі ще повністю не оговталися від того, що сталося із їхнім батьком, — смутно додав пан Станіслав.
— Та всі ми й досі не можемо прийти до себе від того морозного дня, коли дізналися, що нашого Вані не стало. Я постійно думаю про Івана, але розповісти чи написати часом просто бракує сміливості, а інколи — слів. Після ротації на війну Іван пішов 23 січня 2015 року, а вже за шість днів загинув — 29-го. Чи відчувала я лихо? Не знаю, але мені так боляче було прощатися зі своїм чоловіком знову. Та й Ваня мабуть відчував, що більше з нами не побачиться, бо вийшов із квартири похмурим, з таким тягарем на душі, ледь стримуючи сльози. Це було помітно. Але, якщо повернути час назад, Іван знову, ні хвилини не вагаючись, пішов би захищати своїх рідних і Батьківщину.
Востаннє вони розмовляли за декілька годин до його загибелі. Це була дуже коротка розмова. Ваня був у бадьорому настрої, сказав, що їдуть на важливе завдання, і дуже просив, щоб йому не телефонували, а чекали дзвінка. Але Людмила так і не дочекалася...
— Близько восьмої години вечора мені повідомили, що Іван начебто загинув. Це був розпач, це був кінець. Я не вірила, сподівалась, що це неточна інформація, молилася, щоб Ваня був живий, з тяжкими пораненнями, але живий… У дітей теж був відчай. Але ж... все це було правдою.
Вуглегірськ. Другу роту відправили звільняти місто від ворогів. Іван та декілька бійців натрапили на засідку. Почався запеклий бій. І саме в цей час на лінії вогню з’явилися діти. Можливо, їх виставили спеціально!? І він їх кинувся рятувати з-під ворожих куль. Саме тоді у нього влучив снайпер. Іван загинув. До свого дня народження, до 38-ми років, він не дожив менше ніж два тижні.
— Я от собі згадав у розмові з Вами, що в Берліні стоїть пам’ятник солдатові, який врятував дитину, і мій син повторив подвиг цього солдата: він кинувся на лінію вогню рятувати дітей, не шкодуючи свого життя, будучи вже пораненим, зрештою, маючи двох власних діточок. Знаєте, як батько, я дуже пишаюся, що виховав Івана, і що виховав так, що у відповідальний момент він вчинив як справжній чоловік. Причому двічі: спершу, коли пішов добровольцем, а вдруге, коли пожертвував своїм життям заради дітей. І він же був тоді, у важкому 2014—2015-му, одним із тих, хто спинив ту навалу окупантів і сепаратистів, аби ті не зайняли половину, а може й цілу Україну. Звісно, мій син — це мій біль і моє життя, тому як для кожного батька це трагедія — похоронити власну дитину.