ВЯЧЕСЛАВ ЄФІМЕНКО (21.08.1977 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»
Батальйон «Київська Русь» тримав оборону навколо Дебальцевого з осені 2014-го. До середини грудня підрозділ відвели в «Десну», але хмари над плацдармом почали нав’язливо нависати артобстрілами, тому наприкінці січня добровольців «Київської Русі» знову покликали на поміч: хлопці вже знали ситуацію в секторі, розуміли геолокацію і для більшості це вже була друга ротація: бійці, скажемо, були вже «обстріляні». Батальйон підняли по тривозі й залізницею відправили на Харків, а звідти — на Дебальцеве, на поміч закарпатським гірським піхотинцям: одних — на Нікішино, інших — на Комуну, а протитанкові загони — на чи не найнебезпечніший відрізок в напрямку Вуглегірська. Уже 28 січня всі хлопці з «Київської Русі» були на позиціях, і тієї ж ночі бойовики почали масово обстрілювати їх зі ствольної і реактивної артилерії. Вояки згадують — «накривали» цілодобово, з проміжком у півгодини. Найбільше дісталося позиціям у районі Нікішиного. Ворог пішов у наступ, але хлопці відбили атаку. Та опорний пункт був напівзруйнований, і добровольці прийняли рішення прориватися на Рідкодуб — на ОП «Станіслав», до вояків 128-ої. З таким підкріпленням відчайдухи 128-ої і «Київської Русі» на-важилися витиснути ворожі сили з Рідкодуба. Йшли бої, та противник переважав артилерією. Під час танкового бою з супроводом мінометних атак загинув вояк «Київської Русі» Вячеслав Єфіменко: із 20 січня чоловік перестав виходити на зв’язок із дружиною Юлею. Хлопці опинилися в оточенні під постійним вогнем артилерії: боєприпаси закінчувалися, до того ж автомати в ЗСУвців і добровольців були різнокаліберні, що тільки погіршувало ситуацію. 8 лютого, розуміючи, що відстрілюватися по суті вже нічим, хлопці вийшли в нічний туман.
— Нас підняли по тривозі, — подзвонив Вячеслав дружині в 20-х числах січня, коли всі тільки говорили про Донецький аеропорт. — Йдемо на підмогу до хлопців в ДАП, напевне.
— В аеропорт? Слава! — розгнівалася Юля. — Ти рванув на фронт, коли малій було чотири рочки, вижив і тепер ти в ДАП? А нас тут на кого лишиш? Ні, я не пущу тебе! Ти чуєш мене?
— Що значить «не пущу»? Я — дорослий чоловік, я у війську, а ти мені — «не пущу»…
Юля кинула слухавку — вона була в розпачі. Весь після тієї телефонної розмови жінку не полишав неспокій. «Аеропорт, аеропорт»… — крутилося у думках, і вона мимоволі заглядала в смартфон, аби перечитати останні новини з ДАПу: жахалася і зновувимикала телефон. А ввечері Слава передзвонив ще раз.
— Не переживай, на аеропорт не йдем. Будемо зачищати маленькі містечка в іншому напрямку.
— Фух... Слава Богу, бо я вже не мала спокою, Слава! — з полегшенням мовила Юля. — Доню! Татко дзвонить і каже, що дуже тебе любить.
— Завтра виїзд, — сухо додав Слава. — Все маю, нічого не треба.
Де б він не був і яким би не був там зв’язок, Слава дзвонив дружині щодня о восьмій вечора, коли в неї завершувався робочий день і вона вже була з донею вдома: за кращих обставин — вони могли трохи поворку вати, а як на фронті було геть хижо — тільки встигав сказати, що живий, і швидко уявно цілував Єву...
А 31-го січня Слава порушив свою традицію вечірніх дзвінків: він набрав дружину о полудні. Вони розмовляли, а Юля чула між тим ті ж самі бахкання, що й напередодні ввечері, але вже не розпитувала чоловіка: вона знала, де він, і щодня перечитувала новини про Нікішино та Рідкодуб.
— У нас ніколи зі Славіком не переривався зв’язок, — пригадує кінець січня 2015-го Юля. — Востаннє ми порозмовляли у день його загибелі, десь об 11 годині.
А ввечері Юля бігла додому, щоб встигнути на вечірній дзвінок чоловіка. Та коли підійшла ближче до будинку, то побачила тьму знайомих облич і завжди цікавих до новин сусідів. Того вечора Слава не подзвонив — він загинув.
АРКАДІЙ ГОЛУБ («БРОНЯ») (26.11.1979 — 31.01.2015). 25-ий батальйон «Київська Русь»
«Броня». Він не даремно мав такий позивний — чоловік був сталевого характеру й відчайдухом, який сам викликався на найтяжчі штурми батальйону. На «Броню» могли покластися всі побратими: він подасть забраклий комусь магазин і прикриє, якби раптом була потреба. 31 січня «Броня» йшов у той найшаленіший бій, бо ж знав, що сили були нерівні: штурм з уже згаданого ОП «Станіслав». Наші вояки хотіли повністю посунути ворога за межі «дебальцівського» Рідкодуба. У тім бою загинули двоє: Аркадій Голуб — «Броня» та Сергій Москаленко — «Рижий». Вони полягли, вивозячи з поля бою поранених побратимів. Колона з автомашин, у якій їхали хлопці, втрапила в засідку. Аркадій загинув у ближньому бою: його посікли кулі та осколки від розірваних снарядів. Ба більше: аби не залишити його «трьохсотим», ворог добив «Броню» пострілом у голову. Контрольним. Штурм не вдався, і вояки «Київської Русі» та 128-ої бригади опинилися в кільці.