ОЛЕКСАНДР ТЕРБАН (16.08.1981 — 30.01.2015). 128 ОГПБр
Олександр Тербан готував побратимам свої улюблені закарпатські лечо, «лопатки», банош, і навіть рокот-крумплі, та головним і улюбленим був його смачненний боґрач. Правда, робив він усе те з того, що було, але навіть без якихось окремих інгредієнтів, у його руках, на ледь жевріючому вогні в прокопченому старому казані, а бувало й просто в солдатській металевій касці, між гахкання снарядів й диму від черг наших кулеметників, той боґрач був найкращою стравою, яку можна було тільки намріяти собі в холодному окопі на промерзлій землі під напівпрогнилими колодами. Його запах гуляв по всьому табору, по усьому полі бою, просочувався в бліндажі й просякав чоловічі зимові камуфльовані куртки, ним дихав увесь підрозділ, і кожен думав: «От зараз відстріляюся і піду до Сашка на кухню — сьорбну того його знатного боґрача». А Саша тішився, що був таким корисним.
Того вечора на базовому таборі 128-ої бригади, під палаючим січневим Дебальцевим, Саша знову готував свій апетитний фірмовий боґрач, час до часу потираючи й хукаючи на посічені холодом руки: він нарізав підмерзлі овочі, які днями привезли волонтери. Ворог влупив «градами» прицільно по табору.
Саша не доготував свого останнього в житті боґрача: снаряд влучив прямісінько до намету, де була кухня. Саша не вцілів.
Наталя, його дружина, показувала мені веселе коротеньке відео, як Саша порається на польовій кухні: він багато жартує, розповідає силу-силенну усіляких історій — фронтових і кулінарних — побратиму-«оператору» і, звісно, готує під обстрілами свого фірмового боґрача. Жінка усміхалася і плакала: дуже багато спогадів лишилося по її чоловікові, але так мало фотографій і тільки оце зимове воєнне відео.
— Саша в мене був кухарем майже все життя. Чоловік працював шеф-кухарем у різних ресторанах, останніми були «Княжий» і «Козачок» у нашому Чинадійовому. Він був професіоналом. Я вам навіть скажу, що часом була черга, щоб запросити його куховарити на весілля. І кафе-ресторани всілякі запрошували. То правда. Саша й строкову службу в армії як проходив, то на посаді сержанта та інструктора військового харчування і навіть був учасником конкурсу на кращого кухара Західного оперативного командування. Ну от кухарем став і на війні. Я зараз говорю — «на війні» й досі сама не вірю, що така біда прийшла і в країну, і в мою сім’ю.
Що та проклятуща війна не спитала й забрала мені чоловіка, лишила наших Крістіну з Вадимом півсиротами. Оті страшні сло-ва — війна, смерть і напівсироти — в один момент щось сильне й страшне зухабило мою родину.
Наталя з Олександром прожила чудові десять років у тихому й сонячному закарпатському селі під Мукачевом. Окрім кулінарії, Олександрові подобалося працювати із деревом — навіть мав приватне підприємство в тій галузі. Спершу народилася доня, і Саша кожну вільну хвилину віддавав Крістіні: грався з нею, прогулювався, вчив букви й, звісно ж, готував тьму-тьмущу всіляких дитячих страв. А за чотири роки народився Вадим. «Маю доню і сина — тепер я найщасливіший батько», — казав Саша. Подружжя разом виховувало двох дітлахів і мріяли про давно плановану поїздку на море всією сім’єю. А після неї хотів повести сина до першого класу. Але Наталя повела Вадима до школи вже сама, та й спільний відпочинок на морі так і не склався...
— Грянула війна, і чоловік отримав повістку: навіть на хвилину не задумався, чи треба… Він взяв ту повістку, повернувся до мене й відразу сказав: «Я піду, і не відмовляй мене, бо я не буду ховатися». І так... відмовляти Сашу було марно: він спакував свій рюкзак і 10 серпня мобілізувався.
Олександр не зізнавався, на якому саме він відрізку фронту, але Наталя побачила його під час випуску новин на одному з каналів. Це був репортаж із Дебальцевого, у якому журналісти демонстрували реальний стан речей, а часом і гіперболізовували. Наталка одразу набрала чоловіка.
— Саш, ти чого не кажеш, що в Дебальцевому? І не приховуй: я тільки що бачила репортаж звідти: там був якийсь бій і ти давав інтерв’ю. Там страшно...
— Дорога... ну не переживай, у мене тут все файно, — спокійно говорив Саша, і Наталя навіть чула, як він помішував якусь страву для хлопців: то ложка човгала по казану, то ніж вистукував по дошці. — От бачиш, навіть журналісти до нас приїхали. Якби була тут біда, то ми б їх сюда не пустили.