— Що там? — перелякалася Валентина.
— У нас тут вчора й вночі була невеличка заворушка, але зараз все спокійніше.
— Де ти, Толя? Де ти зараз?
— Все добре, дорога, вже з Мішкою чай п’ємо.
— Він правду каже, — почувся знайомий голос у слухавці.
— Бережіть себе, хлопці...
— Добре, буду на базі ще наберу.
Але з бази увечері Анатолій так і не подзвонив. І не відповів на дзвінки.
— Ми стали шукати... — згадує той страшний вечір 9 лютого жінка. — Дзвонили хлопцям із Нацгвардії, які вижили й добралися до Артемівська, але вони не знали, де наші хмельницькі. Два тижні ми їх не могли знайти: територія була окупована, і туди просто не міг ніхто добратися, хлопці доходили до крайніх блокпостів, і вояки тих позицій просили їх не йти далі, бо снайпер зніме.
Немає і дня, щоб дружина з дівчатками не згадували його.
— Він ніби завжди коло нас, і мені завжди дуже боляче бачити дітей, які за ним сумують. Як от Маринка обіймає ведмедика, якого тато їй подарував, а слізки її течуть по щічках. Коли Катюшка дивиться на його нагороди, посмертні, на фото й так хоче спитати його поради, їй того так треба. То болить сильно...
ВАСИЛЬ ЗАДОРОЖНИЙ («КАВКАЗ») (11.10.1965 — 09.02.2015) Окрема медрота ім. Пирогова НГУ
«Його називали «Кавказ» — фільм про Василя Задорожного, відзнятий моїм колегою — журналістом Володею Рунцем, — один із тих відеоспогадів, які в цій квартирі переглядають регулярно. Він про батька й дідуся, про чоловіка-скелю, чоловіка-гору, чоловіка «Кавказа» — міцного, як грузинські вершини.
У свої неповні п’ятдесят він пірнув у епіцентр боїв: спершу на Майдані, а згодом — під Дебальцевим: попервах як волонтер, а потім як доброволець-медик. Він по суті залишився на фронті під час одного з волонтерських візитів «на передок» — не було кому сісти за кермо «таблетки», і сів Василь. Його дружина Оксана у Львові місця собі не знаходила: казав, що на кілька днів їде, а вже тижнями немає. А він все в слухавку: «затримуюся», «затримуюся», «на днях буду». Все виправдовувався, що ніяк не може передати хлопцям авто, бо вони на постійних виїздах, а Василь, мовляв, хоче саме тим, кому віз.
— Василю, що ж ти там так надовго затримався? — питала Оксана, зачиняючи за ним двері невеликої львівської квартири в багатоповерхівці спального району й допомагаючи знімати страшенно затертий і бруднющий бушлат. — Ого, яке все зачовгане, зараз закину в пральку.
— Оксано, ти знаєш, я, певно, дуже банальні речі зараз скажу... Я не можу хлопцям дивитися в очі: їздити туди, возити їм машини і якісь речі, а потім повертатися додому — у тепле ліжко, до коханої жінки, до дітей-онуків, і читати ранкові новини з кавою, гарячою, Оксано, розумієш? З гарячою кавою... Я рушаю від них і дивлюся, які вони засмучені: то ж діти, я їх не можу так більше залишати.
— І що ти надумав?
— Підписати контракт і залишитися служити в першій медроті.
І Оксана мовчала. Вони тільки почали звикати до його коротких поїздок на війну волонтером, коли 4—5 днів вся родина жила в напрузі, а квартира здригалася від кожного повідомлення зі Штабу АТО. А тут — контракт: чоловіка може не бути вдома місяцями. І це не відрядження до Києва чи Харкова. Але Василь уже все для себе вирішив і розмова з дружиною стала скоріше констатацією його намірів. «Кавказ» став водієм військової «швидкої» Нацгвардії, у його групі було п’ять санітарних машин, а за кожною такою автівкою — троє добровольців.
— Тато востаннє приїздив додому на Різдвяні свята, зовсім так ненадовго, — пригадує «Кавказова» донька Марта. — І коли тато повертався на ротацію знову на війну, то так сильно нас із мамою обійняв, що ми ледь дихнути могли, і примовляв ще: «Дівчата, просто знайте, розумійте й аналізуйте: я ж не відпочивати їду, а на війну, тому може всіляке статися». Ох, як же ми тоді за ті слова на тата сварилися. Ну, але ж, бачите, не просто так він їх тоді може говорив: може, відчував що, може, знав. Бо інакше я не вмію то пояснити. Але точно скажу, що він був із тих чоловіків, які хотіли жити, дуже хотіли, йому було заради чого й кого жити. Ну але вінстав у ряди тих, хто їхав туди, куди може побоятися багато інших.
А дзвонив «Кавказ» не рідко: за кожної нагоди; часом, бувало, і до п’яти разів на день, але перший дзвінок завжди був уранці між восьмою та пів на дев’яту. Василь не приховував нічого, що бачив на фронті, хіба недоговорював: чогось не знала Марта, чогось його дружина Оксана, але він точно знав, що вони поговорять одна з одною і поділяться почутим.
— Не дивися телевізор, вони там неправду показують, ти краще слухай мене, — говорив «Кавказ» своїй доні. — Там все набагато гірше й моторошніше, повір мені, там пахне смертю.