Після розстрілів на Революції Гідності, коли чоловік побачив, як приносять поранених і мертвих хлопців у Михайлівський собор і готель на Інститутській, він чітко сказав, що стане до лав Національної гвардії й боротиметься до останнього: «Я — лікар, це — мій святий обов’язок — бути там і рятувати життя нашиххлопців».
— Та й чи всидів би він тут? Думаю, ні. Хоча вдома в нього лишалися двоє діток — Христинка 2002 року народження і Олег — 2005-го.
Про загибель медика «Дантиста» з медроти Пирогова першому повідомили панові Григорію — Тарасовому батькові. Попри слабе здоров’я, він прийняв цю новину по-військовому стримано, хоча всередині все ніби обірвалося. І повідомив Ігореві про смертьбрата.
А згодом із Тарасового телефону задзвонили й запропонували викупити його за винагороду, проте так само раптово й зникли з мережі. І тоді почалися пошуки — шпиталі, морги, волонтери, аж поки Ігор не натрапив на те ж відео, що й родина Максима Овчарука — на репортаж Дмитра Стєшина «Прах войны». У ньому Ігор побачив тіло в Тарасовому бушлаті.
— Підборіддя і характерний вираз обличчя... це той вираз обличчя, коли Тарасові бувало боляче, я його добре знаю, я його й впізнав. Я не бачив усього обличчя, але я впізнав у ньому свого брата. А потім побачив номерний жетон Тараса. То був брат. Уже на тому відео — мертвий. Але все одно я надіявся на дзвінок. До 24 лютого надіявся, допоки його тіло не привезли до Львова. Те ж було в батьків. І тільки коли я на власні очі побачив неживого брата, коли торкнувся його льодяної руки й побачив в реальності той самий вираз обличчя, застиглий у відчутті болю, я зрозумів, що це вже край, що це — все, мого брата більше нема. Тільки лишається вірити — не даремно. І коли ти щодня прокидаєшся зі звісткою про «двохсотих» і «трьохсотих» з фронту, коли біля Тараса на Личаківському з’являються нові могили, то думаєш про те ж — аби не даремно, аби не просто так.
ОЛЕКСІЙ ГУРТОВ (09.10.1977 — 09.02.2015) 128 ОГПБр
Майор Гуртов виїхав із зони АТО до рідної Балаклії, на Харківщину, до військових складів за боєприпасами. Там досі живе його мати, яка з нетерпінням чекала на сина: він щойно набрав її і сказав, що їде на день-два сюди.
А тим часом у Мукачевому тішилася його дружина Ліліана: чоловік хоч трішки ковтне не воєнного повітря, видихне порох з легень. Олексій минув щойно звільнений Слов’янськ, перетнув межу Харківщини, і дорога перейшла за Ізюм. В Олексія було зовсім небагато часу, аби обійняти матір, наговоритися з братом Андрієм і трішки відпочити. А далі — знову у дорогу. Він кадровий військовий, майор, він присягав захищати свій народ, свою країну.
Але коли майор рушав до зони АТО із Балаклії, його друзі та сусіди повиходили з будинків на узбіччя і проводжали його на фронт. Олексій набирав дружину й не міг пояснити, чому місцеві так його проводжають.
— Зачем вы все тут повыходили? Зачем? — Андрій сердито розмовляв із сусідами за такі «проводи». — Давайте, разходитесь по домам! Вы его, что последний раз видите? Чего его так провожать?
— Что тут происходит? — вийшов Олексій із хати зі своїм військовим наплечником і повільно складав речі до авто, перевіряючи, чи все зі собою прихопив. — Андрей, что-то мне не по себе от таких проводов... Так в последний путь разве что провожают.
— Знаю, Леша, знаю. Я сам не понимаю, чего они повыходили, — знизував плечима брат майора Гуртова. — Думаю, они просто хотели тебя подбодрить, что ли. Но как-то странно все это получилось.
— Ай, ладно, Олексій махнув рукою й усміхнувся братові. — Надо ехать уже. Береги маму.
Брати міцно обійнялися і поплескали одне одного по спині. Олексій виїхав із боєприпасами з Балаклії 8 лютого, на Дебальцеве: за день до розстрілів на «дорозі життя».
— Леша, ну как вы там? Вы еще в Балаклее? — хвилювалася Ліліана.
— Ой, дорогая, машина наша сломалась, — заклопотано відповідав Олексій. — Пока стоим в Артемовске на СТО, колеса меняем. Думаю, по темному не поедем. С утра уже — к своим, туда.
Ліліана уже не турбувала чоловіка того вечора. А наступного дня вранці взялася дзвонити, та марно. «Певно, за кермом і не чує», — заспокоювала себе Ліліана й ховала телефон з максимально увімкнутим сигналом дзвінка до кишені своєї зимової куртки. Але впродовж дня Олексій так і не відповів, й уже коли вечоріло, його телефон вимкнувся з мережі чи вимкнули...
І жінка почала обдзвонювати чоловікових побратимів. Ті ж казали, що бачили того дня її Льошу, але знайти його вже ніхто не міг. Нічний сон тільки підтвердив її моторошні здогадки: у тому сні чоловік ніби повернувся додому, але назавжди. А вранці жінку набрав командир.