А далі була тяжка й довга оборона Дебальцевого. Василеве життя обірвалося 15 лютого 2015 року, у перший день оголошення «тиші», з якого мали припинитися обстріли, після підписання Мінських угод. Та цього не сталось, а навпаки — розпочався активний обстріл і оточення супротивником. Добровольці «Київської Русі» розбилися на невеличкі групи й так намагалися вийти з «кільця», яке вже було очевидним і щогодини звужувалося. І це був єдиний шанс. Вийшли тоді не всі, далеко не всі й вціліли. Вони досі зі страшною тривогою в голосі згадують, як під ногами розривалися фугаси, як в них влучали снайпери і як побратимів решетили осколки висококаліберної артилерії. Один із таких осколків від 120-ої міни влучив у Василя. Він загинув на місці.
Найстрашнішим тоді для побратимів було те, що вони не могли забрати тіла полеглих друзів. Василеве тіло також залишилося на лінії бою, а потім і на окупованій бойовиками території. Після повідомлення про смерть Василя його матері зателефонував бойовик на прізвисько «Заноза» й сказав, що її син у полоні. У батьків з’явилося сподівання. Але то була омана. Майже місяць не могли вивезти Василеве тіло, і ховали його в закритій труні. За результатом медичної експертизи, вояк загинув від шоку внаслідок смертельних поранень.
МАКСИМ ЧЕРНЕНКО (28.06.1984 — 15.02.2015) 25-ий батальйон «Київська Русь»
— Про війну він не розповідав. Бо не можна — він же снайпером був. Та й для чого нам це? Тим паче — малій. Вона знала, де тато, але щоб він чи я їй щось уточнювали, якісь військові подробиці, то ні. Це ж дитина. Але він дзвонив і ми розмовляли. Іноді. Хвилин п’ять. Максимум. Зв’язок був страшнючий. Та й це передова, куди там довгі розмови?
А потім в розвідку Максима перевели, дзвінків ще й поменшало. Я працювала, їла, приймала душ і виходила на вулицю тільки з телефоном — із гучно увімкненим дзвінком. Я чекала його дзвінка щодня, щогодини. А вони досить часто виходили на серйозні завдання і, звісно, він вимикав телефон. Тоді для мене починалося пекло — у голову лізли всілякі думки, програвалися якісь моторошні сценки й мені хотілося плакати, дуже сильно плакати. Але потім «абонент знову на зв’язку», і мені ставало легше, навіть коли він не одразу після цього дзвонив. Я розуміла, що він увімкнув телефон, то мабуть — цілий.— Десь за два тижні до того, як це трапилося, він подзвонив і ми говорили значно довше, аніж зазвичай, і з донею довго говорив. Так Мілочко? Я була здивована, бо звикла до коротких розмов — живий-здоровий; вседобре; не голодний-не холодно… і все, а тут так довго.
Але казав, що може говорити, що все спокійно й можна не переживати. Може, і справді так було, а може, щось відчував і просто не міг наговоритися. А я натішитися не могла, що так довго чую його голос. І Мілочка, так доню?
А наприкінці розмови, коли Максим бадьоро, але якось напружено поговорив із донею, то попросив її дати слухавку знову мамі.
— Кохана, пробач за все, коли що не так, десь... колись...
Максим плакав — цей великий сміливий чоловік того дня плакав.
15 лютого, відвоювавши після ротації трохи більше двох тижнів, Максим загинув під час бойового завдання. Мінометний обстріл, під який потрапила автомашина, забрав його життя миттєво.
Поховали Максима Черненка в рідній Миронівці на Київщині.
ЄВГЕНІЙ ТЕЛЬНОВ («УСАЧ») (20.11.1961 — 15.02. 2015)
Батальйон «Донбас»
Усач був віку мого тата, з того ж 61-го року народження. Він родом із Кропивницького (тоді Кіровограду), тут він ріс і навчався (в Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування), тут він і працював: спершу токарем, потім інструктором зі спорту. «Строкову» відслужив у Києві, після чого його звільнили в запас. Останні роки він займався бізнесом і навіть восени 2014-го балотувався на мажоритарному окрузі № 100 в області. Євген Тельнов брав участь у Революції Гідності, а вже на початку червня зголосився добровольцем в батальйон «Донбас». Із середини липня він поїхав на війну і був на ній до останнього подиху.
За таку мужність, відданість і звитягу йому присвоїли посмертно звання «Героя України» і вручили «Золоту Зірку».
Мені не вдалося сконтактуватися з близькими Усача. Ймовірно, мені не відповіли, бо досі не можуть оговтатися від важкої втрати. Але не написати про нього я не могла. Тому в книзі лише подаю його розповідь про вихід з Іловайська — його єдине відеоінтерв’ю. «Усач» говорив про жахіття, яке він дивом тоді пережив. Хтось із злих язиків в коментарях писав: «очі в нього такі, що він більше воювати не стане», але «Усач» продовжив служити — у свої 54 роки. Він загинув через півроку після Іловайська, 15 лютого, потрапивши в засідку ворога під Широкиним.