Можливо, хотіли дещо пізніше, але пізніше зайшли регулярні російські війська. Потім був підписаний перший «Мінськ» і думка про звільнення Горлівки відпала сама по собі. Але я все одно не виїжджав, бо сподівався, що якось вдасться по тим самим «мінським угодам» залагодити якісь маневри й звільнити місто. Але і це не вийшло.
Влітку 2014-го і взимку 2015-го були активні бої й обстріли Горлівки. Багато з цих обстрілів викликали бойовики — заїжджали в мирний квартал, звідти стріляли, а потім туди іноді приходила «отвєтка». Крім того, бойовики займалися самообстрілами міста. Коли активізувалися військові дії, бойовики зображали, ніби місто обстрілюють «криваві бандерівці». Тобто з мінометів, а іноді з ракетних систем залпового вогню стріляли самі.
…Я це все бачив і намагався спостерігати, фіксувати звідки стріляють, чим стріляють, і по можливості ділився з потрібними людьми.
А коли активні бойові дії припинилися, був підписаний другий «Мінськ», тоді я зрозумів, що швидкого звільнення міста не буде й потрібно вибиратися на підконтрольну Україні територію. До того ж роботи в Горлівці зовсім не було. А майбутній чоловік моєї сестри, який працював у Бахмуті, запропонував мені роботу. Так я виїхав в інше місто, але час від часу на вихідні все одно приїжджав до рідного міста. Через деякий час на підконтрольну Україні територію виїхала і моя сестра, а на мені залишилася квартира. Тому я приїжджав, слідкував, щоб з квартирою все було нормально. Платив комунальні платежі, щоб її у жодному разі окупанти не відібрали. Бо те житло, за якими ніхто не слідкував, окупанти забирали. Бувало так, що навіть без так званої «влади» й дозволів, бойовики самі заселялися.
ВАСИЛЬ САВІН (1969 р. н.), цивільний, мешканець м. Макіївка.
Коли все почалося на Донбасі у 2014 році, ми спершу не знали, що робити. Я був на Євромайдані в Києві, в Макіївці ми в січні-лютому проводили мітинги, розтягували прапор…
Коли губернатором Донеччини призначили Таруту, спочатку ми зраділи. Гадали, що він працюватиме на совість.
У нього ж Янукович забрав усю власність, у них був конфлікт, а ми думали, що Тарута працюватиме за Україну, на совість, принципово.
Насправді «Донецька республіка» в нас не з 2014 року, а з 1996-го. Коли Янукович став першим віцегубернатором при Щербані, тоді в нас і почалася «Донецька республіка». Він підтягував, підминав під себе чиновників, поліцію, військових, прокурорів. Всіх силовиків. Київ закривав на це очі. У нас на Донбасі чиновники — лише наші, поліція — тільки наша, все тільки наше. Застійне болото. Зовні ніяка свіжа вода не додавалася. Київ ніяк на це не реагував і, зрозуміло, — застояна вода врешті решт протухла. Вони повністю контролювали Донбас.
І коли переміг Євромайдан, ці «проффесори» вирішили, мовляв, «ми зараз залишимо за собою вплив на Донбасі — звернемося до росіян, попросимо росіян зайти й з їхньою допомогою не дамо зайти на Донбас проукраїнським силам, а росіян потім надуримо…»
Саме регіонали підпалили Донбас. «Партія регіонів» вирішила, що запустить Росію, а потім її обдурить, бо якось же весь час вдавалося дурити й керувати. А вийшло навпаки — вони запустили росіян, і ті їх кинули. Тому що кидати в росіян — це норма. Бісмарк говорив: «Договір з Росією не вартий того паперу, на якому він написаний».
Бізнесмени Донбасу ніколи Януковича та його шайку не любили, бо він «віджимав» все. Зараз це все набуло політичного забарвлення, бо хапають бізнесменів, кидають у підвали, катують, змушують майно переписувати. Так само, як і в мене «віджали» весь мій бізнес. Я мав великий будівельний бізнес в Донецьку. Тільки зараз це носить політичне забарвлення, називається «боротьбою з укропами» й підноситься як «борьба за русский мир». А це все було й при Януковичі — викрадали бізнесменів, катували, відрізали пальці, відрізали члени, змушували переписувати майно, переписувати бізнес, викрадали дітей. Це все й раніше було. Тільки жодного протестного руху на Донбасі не було.
По всій країні народні бунти, хвилювання, з адміністрацій виганяли чиновників, прокурорів, поліцейських Януковича. А в Донецьку такого не було — народ в нас був прибитий і мислив, як стадо.
Раптом я почав помічати молодих хлопців, які збиралися в місті. Це був березень-квітень, «референдум», лозунги.
Я підійшов поговорити з цими хлопцями, а вони виявилися з Некліновського району, Ростовської області. Ними керував мій колишній друг по ростовському обкому комсомолу, який тоді був заступником заввідділу обкому ростовського комсомолу. Ростовці приїхали штурмувати Донецьку обладміністрацію під виглядом донеччан.