У Макіївці саме повз мій будинок колони техніки з Росії йшли. Російські танки, російські БТР, російські БМП, «Урали» з БК, з живою силою. Це не те, що я від когось чув, це відбувалося повз мій будинок. Техніка йшла з першого російського району Ростовської області — Матвєєв-Курганського, через нашу останню станцію «Успенка», через міста Успенка, Сніжне, Шахтарськ, Торез, повз Харцизьк — дорогою заїжджала в Гірницький район міста Макіївка, повз мій будинок і прямо на Донецьк.
Багато людей у Донецьку цю «русскую весну» сприймали дуже неоднозначно. Там жило дуже багато нормальних людей і зараз живуть. У Росії голосування на так званому «референдумі» подавалося як «массовый, единогласный выбор жителей юго-востока». Нічого подібного. 11 травня, у день так званого «референдуму», я провів чотири мітинги: два на базарах і два в школах, де були місця для голосування, люди лаялися, казали, що не підтримують. А підносилося, що голосують всі масово.
Припустимо, завжди в районі є 10 дільниць, а в той день була тільки одна. Тільки тому в них вийшла «очередь». І зняли показуху. Люди дуже неоднозначно сприймали це все.
За першою освітою я історик. За книжками вивчали, що, мовляв, революція — ось так от відбувається, окупація — ось так. Але це книжки. А що робити, коли реально? Мені тоді здавалося, що краще за всіх справляється Дніпропетровська область: батальйон «Донбас», батальйони «Дніпро-1», «Дніпро-2».Нормально відпрацювали і в Запоріжжі — розігнали антимайдан, у Харкові також, але краще за всіх дніпропетровці.
Я тоді поїхав у батальйон «Шахтарськ», познайомився з керівництвом, з хлопцями. Подивився, яке матеріальне забезпечення, озброєння, продукти, медикаменти, штатний розклад... Мені навіть запропонували замполітом йти в батальйон «Шахтарськ». Я навіть подав документи до Дніпропетровського обласного управління, пройшов медичну комісію, всі документи зібрав, і раптом проблема — у мене була непогашена судимість на той момент.
Справа в тому, що коли міністром внутрішніх справ став Віталій Захарченко, він поставив завдання закрити мене.
А так як причин не було, вони вчепилися до мого мисливського карабіна. Він у мене був офіційно оформлений, але термін закінчився. Я чотири заяви на продовження писав, відповіді не було. Можливо, і я халатно трохи до цього поставився, упустив з виду. Вони почекали, поки всі терміни вийдуть, і справу до суду передали. Мені дали два роки умовно. І через це мене не взяли замполітом в батальйон «Шахтарськ».
Тоді я прийняв рішення — створити свій батальйон в Макіївці з макіївчан. Розраховував на те, що мене люди добре знали, зброї було повно, до того ж мій компаньйон Кузьмін Сергій Олексійов фінансував це все. Він у мене в батальйоні був зам по озброєнню, а замполітом був Едуард Трохимович Спатарь, колишній заступник прокурора Макіївки.
...Мені донесли інформацію, що Захарченко, — терористичний «глава ДНР», — боячись наступу ЗСУ й розуміючи, що не вистачить власного «ополчення», яке як могли вже зібрали у військкоматах, дав команду, секретний указ — при кожній райадміністрації створювати роту ополчення своїми силами. Вони (бойовики) порахували, що у випадку атаки ЗСУ підрозділи «ополчення» міста вийдуть на фронт і місто залишається порожнім. І тому новостворені підрозділи при райадміністраціях повинні були охороняти свою територію.
Ось тоді в мене виникла геніальна ідея. Місто Макіївка — п’ять районів, п’ять адміністрацій. Задовго до війни було п’ять військкоматів, потім їх скоротили й залишилося тільки три: віддалений Червоногвардійський район і військкомат, віддалений Радянський район, він взагалі під Єнакієво, і військкомат, і три центральних райони (Центрально-міський, Кіровський і Гірнятський) і один об’єднаний військкомат.
І якщо очолити Центрально-міську райадміністрацію, можна було отримувати інформацію по трьох районах. Три роти — цілий батальйон. Я придумав стати главою Центрально-міського району, а при собі створити свою роту й при інших районах дві роти.
Пропрацював я головою «Центрально-міської районної адміністрації» міста Макіївка 25 днів. Ну як пропрацював — це все формально. Тоді не було ні печаток, ні наказів, нічого. Ні грошей ми не отримували, ні бюджету ніякого не було. До мене люди нескінченним потоком йшли: «Костянтинович, поясни, що робити, як?» І пояснював. Я їздив на підприємства. «Я, — кажу, — приїду, зберіться». «Вночі приїдеш? Ми в підвалі зберемося». «Приїду вночі. Приїду в підвал». Приїжджаю в школу, розмовляємо: вчителі, люди з вищою освітою, — за Україну, прибиральниці — за «русский мир». Приїжджаю в лікарню: лікарі, люди з вищою освітою, — за Україну, медсестри, люди з освітою — за Україну, санітарки, прибиральниці — за «русский мир». Нікого не хочу образити, просто такий ось факт.