Під час Євромайдану Аміна була лікарем, допомагала бійцям Афганської сотні. А потім прийняла рішення їхати на фронт. Це навіть не обговорювалося — так мало бути. Підтримав рішення Аміни і її чоловік, який при першій же можливості приєднався до дружини. Адаму й Аміні випала честь боротися з тим же ворогом, який окупував і Чечню, але вже в Україні. Кожен має бути корисним на своєму місті.
Аміна й Адам, як глибоко віруючі, завжди впевнені у тому, що лише віра допомагає долати всі складнощі життя, які не обминули і їх домівку, дві їхні рідні країни — Чечню й Україну. У хвилини, коли надія вже була втрачена, заради благополуччя коханої Адам навіть запропонував дати дружині розлучення, подумки готуючись до страти. Але навіть на лезу ножа Аміна була непохитною і твердо вірила в їхню з чоловіком перемогу. Так і сталося. Віра і жага до свободи були такими сильними, що Аміна й Адам перемогли. Адама було звільнено. Коли Аміна поруч із чоловіком, вона завжди спокійна і почувається в безпеці. Переконана, що із ним буде все гаразд. І дуже нервує, коли не разом із Адамом. Аміна вірить, що кожній людині написано на роду, яким буде її шлях. І неможливо прискорити чи відтягнути час смерті. Долю не обдуриш. Коли жінка завжди вірна своєму чоловікові, він стає нездоланним воїном. Вірність і відданість Аміни роблять Адама непереможним і невразливим.
Аміна впевнена, що навіть у безвихідних ситуаціях є місце для дива. Варто лише створити умови для його існування. У житті все складається з послідовностей і не буває випадковостей. Так, одного разу, не пішовши на вибори і не використавши свій голос, людина створює ґрунт для фальсифікації. Ігнорування і не підтримка, а ще більше — цькування якоїсь гарної ідеї накладають вето на майбутній розвиток країни. Елементарне ігнорування безладу і сміття у власному дворі створює величезні перепони у нашому житті. Дуже часто до перемоги веде довга, послідовна, рутинна і нецікава робота. Хоч Революція Гідності вибухнула величезною хвилею у свідомості всіх українців, вона була лише поштовхом — сильним, міцним, але тільки одним поштовхом. Аміна впевнена, що Україна приречена на Перемогу, бо їй Бог помагає. Але від усіх і від кожного залежить, як скоро прийде наша Перемога.
Ще на Майдані Аміна зазирнула в очі смерті, коли привозили поранених. Тут потрапила під обстріли снайперів. На Майдані змінився її світогляд. Аміна добре знала Сергія Нігояна, який першим загинув від рук снайперів. Як воно закривати очі юнакові, майже дитині?! Якими б не були випробування, є речі до яких неможливо звикнути. Але… звикаєш.
Аміна дуже любить квіти, але не зрізані, які житимуть лише кілька днів, а справжні — у вазонах. Так, Аміні навіть в одному зі своїх інтерв’ю довелося виправдовуватися за свою незвичайну квіткову пристрасть. Хіба може розкішний букет троянд прожити більше, ніж три дні? А от маленька кімнатна троянда здатна дарувати красу й аромат кілька років. Сама Аміна теж ніколи не дарує квіти. Віддає перевагу цукеркам та іншим солодощам. Те ж саме стосується і хутрових виробів. Натуральне хутро значно краще виглядає на живій тваринці, а не напівоголених плечах світської левиці. І з цим важко не погодитися. Як часто прості речі та цінності знаходять своє відображення у складних долях непростих людей. Чомусь саме людям зі складним життям вдається знаходити радість і щастя у простому й малому.
Якось Аміні довелося писати про своїх колег-лікарів. Це було і легко, і важко. Легко, бо Аміна досконало знала не лише медичну теорію, а й реальну практику. Важко, бо, на відміну від своїх колег, Аміна віддавала перевагу воєнній зброї, а не лікарняному чемоданчику. Війна — це місце вбивств. Основне завдання кожного бійця — знищити ворога, переважно фізично. У бійців це просто — натиснув курок і куля робить свою справу. З військовими лікарями набагато складніше, адже їхня задача не вбивати, а рятувати. Трапляються випадки, коли військовим медикам доводиться рятувати життя не лише наших солдатів, а й ворогів, які потрапили у полон. Тож буває, що треба боротися за життя того, хто хвилину назад убив твого побратима і міг забрати і твоє власне життя. Але для справжніх медиків не існують свої та вороги, лише поранені. Для професії військового лікаря треба мати особливий склад характеру. І лише медичною освітою тут не обійдешся. Для цього потрібен особливий ступінь самовідданості й самопожертви. Коли йде бій, боєць жадає вбивати. А військовий медик повинен не вбивати, а рятувати. Таке ставлення медиків викликає величезну повагу за врятовані життя і таку неймовірну самовідданість щодо своєї справи.