Кадри кривавого Майдану — без коментарів. Але вони були такими красномовними, і не зрозуміти їх просто неможливо. Через кілька днів українське телебачення у Криму відключили. Натомість з’явилося російське, яке наповнювало думки непотрібною інформацією і діяло, наче запланований гіпноз. У такі моменти краще було не вмикати телевізор. Усюди почали з’являтися російські військовослужбовці. Спочатку з ними було легко спілкуватися, бо ні російська, ні українська сторони не розуміли, що відбувається насправді. Поки у повітрі не почали лунати фрази «зелених чоловічків» про те, що вони їхали добивати Майдан. Після того кількість російських спецслужб почала зростати, а міцне коло охорони навколо українських частин — звужуватися.
Зі ста відсотків військовослужбовці на материкову Україну вирішили піти лише тридцять. Частина з них склала повноваження і залишилася на півострові. Інші перейшли на російський бік, на сторону колись дружнього народу, а тепер — ворога. Було болісно переживати нові зміни, особливо пекло за командира. Бо він, як ніхто інший, був взірцем і наставником. Його Катерина вважала своїм другим батьком. Із ним вона росла як професіонал і всіма своїми досягненнями завдячувала виключно йому. Катя вірила своєму командирові, як самій собі. І новина, що він прийняв рішення залишитися на півострові, прозвучала, наче постріл. Кожен із військових робив свій вибір. Він був і є завжди. Так, існував вибір залишитися і звільнитися, був вибір самостійно виїхати потягом або чекати на загальне виведення решти українських частин.
Не маючи чіткого розуміння ситуації, Катерина разом із невеликою групою військовослужбовців чекали на новини. Усього було вісімдесят осіб, про яких на певний час забула навіть держава. Всі вони гуртувалися у військовому клубі, де раніше збиралися на збори і розваги. А це був центр військовослужбовців, які воліли не зраджувати Українську державу. Були дні, коли не вистачало харчів. І тоді відкривалися сухі пайки із задавненим терміном придатності. Катя, наче розвідник, перевдягалася у цивільне і йшла на пошуки їжі у місто. Тривала окупація. Російські солдати враз перестали бути братнім народом.
Українські військові намагалися знищувати техніку. А з нею помирала й надія на відродження колишньої дружби між народами. Командири відводили очі, приймаючи рішення на користь російської армії. А потім прийшов наказ здати зброю і спустити український прапор. Церемонія була коротка і мовчазна. По щоках Катерини текли сльози. Жінка не могла стримати себе, як і знайти пояснення того, чому її колишні побратими зробили крок у бік загарбника. Сльози застелили очі. Катерина майже нічого не бачила. Чула лише голос командира, який віддав наказ усім бажаючим виїхати зробити крок уперед. Навколо стояла тиша. Катерина вийшла уперед, зрозумівши, що більшість її побратимів залишилися у строю. Не вірила своїм очам, а чоловіки стояли, опустивши очі. «Чому, чому, чому?!» — кричало і рвалося з грудей серце.
Потім усіх бажаючих вишукували в окрему колону. Ноги Катерини підкошувалися. Вона не спала вже кілька ночей поспіль. Але знайшла у собі сили забрати український прапор. Йому вже не було місця на плацу. Як не вистачало там простору й українським військовим. Рештки їх гуртувалися у курилці. То була остання із частин, яка залишала півострів. Про них просто всі забули. Кожен день ставав усе більше психологічно напруженим і важким. Треба було якомога швидше їхати, а допомога не надходила. Військові шукали варіанти. Аж ось нарешті знайшли вінницьких волонтерів. Саме вони посприяли небезпечному виходу з лігва звіра, який окупував українську землю Криму. О п’ятій ранку українські військові залишали частину. З ними прощалися колишні побратими у новій російській формі. Крим став проросійським ще задовго до виходу українських частин і того, як оголосили результати на виборчих дільницях. Останні були порожніми, а на центральній площі відбувався святковий концерт російських естрадних виконавців. Перемога Росії на півострові була отримана ще на рівні командування. Правильніше сказати — перемога була куплена. Ціна військових, які перейшли на бік окупанта, була невисокою.
У свою спину Катерина чула різне, в тому числі й погрози щодо того, що на них чекає в Україні. І хоча дійсно попереду була лише невідомість, це не зупиняло українських військовослужбовців продовжувати свій шлях на Батьківщину. Запоріжжя зустріло з підозрою і небезпекою. Серед українських частин панував дух невизначеності. Деякі з військових мали проросійські настрої. Інші трималися України. А дехто ще не визначився. Перші дні адаптації були важкими. А гул Донецьких канонад ставав усе гучнішим. Не вистачало лише іскри, щоб розпочалася братня ворожнеча. Та примирила всіх сама смерть. Вона ж змусила об’єднатися і згадати власне українське коріння. Почали надходити «двохсоті». Їх ставало все більше і більше. У зоні АТО зрозуміли, хто був справжнім ворогом.