ІВАН ІСИК («ПОВАР») (20.01.1984 — 14.09.2014). Батальйон «Айдар»
— Я був на Майдані у 2004 році, а Іван — на Революції гідності. Тільки він нам нічого не сказав зі старшим сином. Говорив: їду до столиці на роботу, а коли ми розпитували його «що там в Києві, що на Майдані?», то казав, що він туда не ходить і хіба здалека поглядає, і то зрідка. Навіть коли ми вже чули вибухи тих «коктейлів» і стрілянину по телевізору, коли то всьо вже нам показували в прямому ефірі, то Іван все одно казав, що далеко від Інститутської. А насправді син відстояв усю Революцію Гідності в самому епіцентрі подій: куховарив на Майдані.
Від того, до речі, і майбутній його позивний на фронті — «Повар». Хоча він і за фахом був кухаркондитер. А з фронтом Іван не тягнув після Майдану: оскільки мав із дитинства травму й був непридатним до служби, то до армії хлопця не взяли. Через цю травму й до «Айдару» тоді Іван ніяк не міг пройти медкомісії. До речі, тим часом Василь Іванович уже зі своїм покійним колегою-однолітком також пішли у військкомат. Тільки там з них лише посміялися, пригадує чоловік: сказали, що на фронт підуть молодші. А його син, розуміючи, що дрогобицької медкомісії йому не пройти, віддав другові свій комп’ютер під заставу, аби пройти медкомісію в столиці. Батькам наказав не відчиняти дверей кімнати до його приїзду.
— Ми відчинили кімнату лише після його смерті... Не було комп’ютера. Я то зразу побачив. А трохи пізніше до нас прийшов той його товариш, віддав комп’ютер і розповів цю історію. Ще трохи пізніше ми вже і наплечника його отримали, з Івановими записами, де він детально розповідав про все, що бачив і на революції, і на фронті. Ми перечитали те, про що він нам за життя не розповідав.
А коли згодом батько з Юрою згадували Іванів останній приїзд, то зрозуміли, що він прощався тоді з усіма, кого знав, ніби відчував, що йде на смерть.
У переддень усією родиною вони так гарно з’їздили відпочивати на річку. Була неділя, тепла, сімейна: під пообіднім сонцем, яке пробивалося через листя дерев, Іван із батьком слухали, як шумить вода, і говорили про все на світі, довго-довго. Батько тоді й гадки не мав, що наступного дня, у понеділок, Іван поїде на війну. Василь Іванович й справді був певен, що син у столиці, на роботі: Іван йому казав тоді біля річки — їду до Києва, на роботу. Якийсь місяць-другий і зв’язок із Іваном обірвався: вже батько не чув ні про столицю, ні про його колег у Києві. А наступного дня після вересневих розстрілів під Цвітними Пісками бойовики Мільчакова знахабніло — відео за відео — стали викладати у мережу кадри обгорілих українців із того страшного блокпосту-засідки. Те саме відео, де вони спалювали живцем українців і впритул стріляли в розгублених добровольців, які їхали на свій блокпост... На тому ж відео — кадри допиту півживого Івана, побитого, із чорними обгорілими руками й покаліченим обличчям: він лежить на землі й просить води. Але озвірілі бойовики ніби не чули: на фоні поодиноких пострілів, які говорили самі про себе своєю періодичністю, вони змушували хлопця сказати, що добровольці воюють на Донбасі за гроші. Іван казав правду: йому ніхто нічого не заплатив.
З полону Іван так і не вийшов живим. Про смерть сина батьки дізналися за місяць до похорону. Хлопці з «Айдару» уже знали, що Іван лежить мертвим у терористів. Але не могли знайти його рідних. Невдовзі зв’язатися змогли тільки з Юрком, братом Івана, через соцмережі.
— Тату, наш Іван загинув... — син подзвонив Василю Івановичу одразу як отримав те страшне приватне повідомлення від «айдарівців».
— Який Іван? — навіть засміявся тоді батько. — Що ти таке говориш? Де загинув?
— На війні, — ледве чутно пояснив Юра, одразу й не зрозумівши, чого батько так зреагував.
— Юра! — гримнув Василь Іванович. — Він же не на фронті. Він в Києві на роботі. Не говори дурниць!
А тоді й Василь Іванович, і Юрко побачили відео. Вони дивилися ті страшні кадри й таки надіялися, що їхній Іван живий. Мамі вирішили ще не розповідати,бо мали надію витягнути його з полону. Іван вижив після того бою і потрапив до лікарні на окупованій території. Це саме з тієї лікарні з’явилося нове відео, 11 вересня. Проросійський «журналіст» Грем Філіпс виклав у мережу свій допит Івана, який назвав «інтерв’ю». З відео Василь Іванович і дізнався, що Іван рушив на Схід після того теплого родинного дня біля річки.
— Весь він був перебинтований на тому відео, ну ви бачили. Тоді «айдарівці» думали, що він десь у лікарні за кордоном, але то не було так, і то було ніяке не інтерв’ю, як було приписано до того відео. Зрештою, його знімав той Філіпс цілий, і то був чистий допит, 15-тихвилинні провокаторські жорстокі знущання над моїм сином — з ніг до голови перебинтованим і обпеченим. І, знаєте... я був здивований, як мій син у такому стані міг так гідно себе тримати. Без нервів, без агресії, так виважено й спокійно... Хоча там такі питання були, що я сам не знаю, чи в нормальних умовах, не заскочений зненацька, я би міг відповісти так одразу. Пам’ятаю, у тому відео Іван дуже переймався здоров’ям мами й згадував свою донечку: обіцяв обов’язково повернутися з подарунком для малої, бо спочатку мав вирватися на 1-ше вересня, та не зміг, і тоді дав слово бути вдома на день народження доні Олі. Але до 17-го вересня ми вже дізналися про його смерть. Дізналися, але вірити не хотіли, і ще дні зо два вони зі старшим сином перевіряли правдивість цієї інформації, дату того лікарняного допиту. «Як сказати дружині? Онучці? Як повернути Івана назад? Чи Івана? Чи то він? Прізвище він назвав інше... І чи живий він тепер?» — все це не давало спокою стривоженому батькові, який щогодини втрачав сили й надію на повернення Івана.