Події на Майдані стали лише початком. І хоча на якийсь час здалося, що Перемога поруч, Олена мала дивне відчуття. Була переконана, що все найстрашніше — попереду. Так і сталося. Перші місяці після початку АТО Олена їздила на фронт разом з іншими волонтерами. Хоробрі українці рвалися захищати країну. Однак, не маючи базових знань, ставали гарматним м’ясом. Вони помирали, не розуміючи, що тривала справжня війна. Більшість добровольців не мали ні знань, ні обмундирування. Ніхто з них і гадки не мав, як надається перша медичну допомогу. Так, після одного з обстрілів, під який потрапили волонтери, Олена виявилася єдиною, хто зміг надати допомогу пораненому. «Одне врятоване життя на війні — це врятоване ціле покоління. За кожним солдатом стоять майбутні життя його дітей», — згадує Олена.
Навколо помирали люди, голосно гриміла артилерія, Донбас починав кровоточити. Проте Олена не злякалася, а бажання допомогати іншим підштовхнули до навчання. У Талліннському військовому інституті жінка отримала нову освіту — військовий парамедик. Жадібно хапаючи нові знання, які миттєво розкладалися у голові по поличкам, Олена ставала іншою. Ніжна та лагідна у мирному житті, красива і кокетлива жінка гартувалася, наче сталь, на полі бою. Ще з дитинства Олені подобалася військова справа. Захопленими очима дівчинка дивилися на свого дядька — воєнного льотчика — і двох двоюрідних братів-військовослужбовців. На відміну від своїх однолітків, бачила себе не чарівною принцесою, а сильним Робін Гудом. Змалку вміла постояти за себе, завжди боролася за правду. Але доля взяла паузу і відстрочила військову справу. Усьому свій час — на дівчину чекали навчання, модельна кар’єра, материнство і власна маленька справа.
А коли настав час, красива модель стала військовим парамедиком і знайшла нову себе у полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов». Основне завдання — надавати медичну допомогу на першій лінії фронту, відправляти поранених у жовту зону. А ще повідомляти рідних про загиблих, що стало чи не найважчим. Перший час Олена була єдиною жінкою у медпункті, який знаходився в епіцентрі воєнних дій. Життя на фронті завжди важке, особливо для жінок. Та коли в країні починається війна, вони забувають про свою стать. Багатьом жінкам доводилося власноруч шити собі військову форму і докладати вату у взуття. Проблеми жінок не хвилювали генералів, які відсиджувалися у мирному Києві.
Олена не приховує, що їй було страшно й моторошно. Але вона не дозволяла собі проявити слабинку. Не давала собі такого права навіть тоді, коли гинули побратими. Розуміла, що її власний приклад був взірцем мужності. Не панікувала й не показувала страху, хоча всередині все тремтіло. І лише залишившись на самоті, давала волю сльозам, зрошуючи подушку солоними ріками. Дивлячись на відважну жінку, солдати навзаєм трималися хоробро. Ніжні руки Олени врятували сотні бійців. Тендітна, маленька жінка вагою у сорок шість кілограмів витягувала з поля бою стодвадцятикілограмових чоловіків. Олені вдалося зберегти сотні життів, але не власне здоров’я. Жінка працювала на першій лінії обороні, тож обстріли були частими, а з ними й контузії. Та нічого не минає безслідно. Дуже скоро після закінчення служби Олена відчула на собі всі наслідки участі у бойових діях.
Олена згадує Широкіно. Перед наступом прийшов наказ зібрати особисті речі, підписати їх і виключити мобільні телефони. Командири не приховували, що п’ятдесят процентів складу не повернеться назад. Медики майже не спали. Рятували лише кава і цигарки. Велика кількість поранених йшли безперебійним конвеєром. Коли тривав наступ, не спали по кілька діб. Відпочинок і війна — це несумісні речі. У кожного медика виникає момент, або, як говорять, з’являється такий поранений, після якого приходить розуміння того, що кожен має займатися своєю справою. Власне призначення на той момент Олена бачила саме у парамедицині. «Очі бачать, а руки роблять», — так вважала жінка. Емоції, страх, переживання відкидалися на потім.
Повернувшись до мирного життя, Олена мала доводити правдивість своїх поранень та участі в АТО бюрократичній системі країни і чиновникам-щурам. А вони, посилаючись на давній термін заяви, закривали двері. У свій бік Олена чула: «Ми тебе туди не посилали». Лише через три роки було отримане вистраждане посвідчення «Учасника бойових дій». Маленька книжечка начебто підтверджувала участь у війні, однак не надавала особливих переваг. У метро відмовляли у безкоштовному проїзді, посилаючись на те, що молода жінка купила собі цей документ. «Занадто красива для ветерана війни», — звучало із вуст контролерів. Олена зрозуміла, що війна була набагато щирішою і простішою, ніж мирне життя. На фронті є лише свої та чужі. Цінується кожна хвилина життя, бо «чорна з косою» завжди поруч. Бойові побратими завжди готові захистити й підтримати.