— Зрештою я таки сказав своєму рідному братові, а він того ж вечора з родиною приїхав до нас. Ясно... моя дружина тоді все зрозуміла. Мені досі боляче згадувати той вечір... А потім був дзвінок від сєпарів: мені тоді здалося, що я не з людиною розмовляю, а з жорстоким монстром, який не те що української не знає, він російською добре не володів. Розмова було короткою. Але нелюдською — у стилі покидьків-садистів.
— Если хотите — забирайте своего Ваню, — казав байдужий зухвалий голос.
— Іван у вас? Де він?
— Да, у нас. Ну все, давайте, а то мать еще одного вашего убиенного звонит, — зареготав виродок.
А після дзвінка Юра отримав те повідомлення в соцмережах: Івана хотіли поховати в Луганську. Правдами й неправдами, з допомогою небайдужих, рідним вдалося написати заяву-прохання ворогу таки не хоронити тіло, а продовжити перебування його в морзі ще на 10 днів. Тричі батьки писали такі заяви: Іван лежав місяць. Його тіло нікому не вдавалося вивезти.
— Ми зверталися до всіх можливих організацій і просто волонтерів, побратими-«айдарівці» сприяли, але марно: тіла їм не віддавали. Ми навіть хотіли їхати з дружиною туди — у сам Луганськ, але нас не пустили. Я був у розпачі. Бо не знав, як зробити так, щоб сина похоронити вдома. А потім наша дрогобицька волонтерка Олена Куртяк подарувала мені «Дев’ятницю до Діви Марії, яка розв’язує вузли» — улюблені молитви Папи Римського. Може це й наївно, але на вервечці треба було молитися дев’ять днів поспіль. Я почав молитися. Мені після тих всіх спроб його забрати лишалося хіба молитися. І знаєте, на 7-ий день у нас з’явилася надія, що ми таки заберемо синове тіло, а на дев’ятий його привезли до Дрогобича. Вірити, не вірити...
14 вересня покалічений Іван помер в окупованій лікарні Луганська, а на Покрови волонтери Тернополя забрали його тіло з Луганська. І завдяки дрогобицькому подружжю волонтерів Олександрі й Віктору Вознякам тіло хлопця нарешті захоронили в Дрогобичі.
— Нічого доброго й втішного в цьому, звісно, нема, але ми принаймні побачили його і знаємо, де він похований і можемо прийти до нього. Я не буду казати, в якому стані нам привезли то тіло... ну то були страшні тортури, я собі просто не уявляю, що мій син пережив у тому лігві вбивць і садистів. Особливо — садистів, бо вони не просто вбивали чи в полон брали, щоб на своїх обміняти, як то буває на війні. Нє... вони знущалися і мучили хлопців.
Тепер майже щонеділі Василь Іванович з онучкою Олею разом йдуть до Івана на могилу: запалюють свічку, приносять живі квіти й часто говорять із ним. Оля ділиться з ним, що в неї в житті відбувається, як її справи в школі, що їй подобається, що сниться, про що мріє і тихесенько плаче. Василь Іванович тоді ніжно тулить онучку до себе, і його поодинокі чоловічі сльози капають на Олине світленьке ніжне волоссячко, акуратно заплетене у кіски.
— Ми з дружиною також розмовляємо з сином. І серце спокійне хоч від того, що Іван біля нас спочиває. Так казати не можна, але в нас ситуація не найгірша в тому плані, що ми бачили Іванове тіло, понівечене й покатоване, але то було його тіло. Його можна було впізнати. — Василь Іванович голосно ковтнув слину і зробив тяжку затяжну паузу, з якої ніби і не хотів виходити... — Тоді як стільки матерів досі не дочекалися своїх синів і не знають — живі вони чи мертві. Хоронили вони, але тіла по суті й не бачили, бо воно згоріло до невпізнаваності... мішками привозили. Ви знаєте, а мій Іван був готовий йти на смерть, і у всіх тих хлопців, які пішли на фронт, підозрюю, замість відчуття страху було почуття обов’язку, відповідальності... бо по-іншому тої самовідданості я не можу пояснити...