Речник АТО Владислав Селезньов заявив, що минулої ночі зафіксовано 13 обстрілів позицій сил АТО.
• Військова техніка, яка рухається під Донецьком, прибула з Російської Федерації.
Докази цього наводяться у Твіттері Conflict Reporter.
На знімках показано танки з маркуванням Російської залізниці, зроблені у Ростові (РФ), а поруч — таке ж маркування на танках, помічених у Донецьку у жовтні і 10 листопада.
11 листопада 2014 року
• Зведення новин
Упродовж минулої доби загинули 5 військових, ще 10 отримали поранення.
Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.
Зокрема, троє військових загинули та ще троє були поранені у бою неподалік селища Березове на Донеччині.
За словами Лисенка, на Донецькому напрямку неподалік селища Березове бойовики із застосуванням мінометів та гранатометів атакували взводний опорний пункт.
• Протягом останньої доби бойовики понад 30 разів обстріляли позиції сил АТО, активніше за все на Дебальцевському, Луганському й Донецькому напрямках.
Такі дані групи «Інформаційний спротив» повідомляє Дмитро Тимчук.
• Усього ж станом на 11 листопада у зоні АТО загинули 1 052 військових, 4 049 поранено.
• Із 6-ї ранку, 11 листопада, бойовики поновили обстріл позицій українських військових у Донецькому аеропорту після невеличкого затишшя.
Про це повідомляє прес-центр АТО.
• Українська реактивна артилерія завдала попереджувального удару по скупченню озброєнь і військової техніки бойовиків поблизу Миколаївки, район Докучаєвська.
Про це повідомляє організатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук.
«У результаті удару було знищено один із вогневих підрозділів зведеного реактивного дивізіону російських військ (постійне місце дислокації — Південний військовий округ РФ).
12 листопада 2014 року
• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»
[Донецьк] 12 листопада 2014 року. Українське командування домовилося про тимчасове перемир’я з деенерівцями» задля обміну тілами загиблих. Наші мали віддати чотирьох мертвих «оплотівців» в обмін на Черненка та іще якогось молодого хлопця. За яких обставин загинули розвідники, було поки що не відомо. Посередниками в процесі виступала міжнародна група — Civil-Military Cooperation («СІМІС»), в перекладі з англійської — Цивільно-військове співробітництво.
Тіла кавказців, яких застрелили біля себе зенітники, хлопці одразу після бою перенесли в один із сараїв. Весь час стояли хоч і невеликі, але морози, тому про збереження трупів можна було не турбуватись. З командиром БМП, що потрапив під траки, було складніше. Від бідолахи майже нічого не лишилося: гомілка правої ноги в берці, верхня частина черепа, ліва рука і шматки іще чогось. Решту, схоже, розкидало дорогою втечі злощасного танка аж до Донецька. Коли було оголошено про припинення вогню, хлопці зібрали увесь цей, цинічною мовою патологоанатомів, біоматеріал до одного целофанового мішка і поклали поряд з тілами перших двох «ополченців». Бойовики мали при собі документи, і з них стало зрозуміло, що обоє бородані приїхали встановлювати «русській мір» з далекої Ічкерії. «І не сидиться ж їм удома», — задумливо сказав замполіт Дід, роздивляючись посвідчення з триколором на обкладинці.
Русявий козачок з білої вантажівки, якого застрелив Снайпер, за ці дні теж утратив свій імпозантний вигляд. Коли хлопці підійшли до нього з ношами, щоб забрати, побачили моторошну картину: вишкіривши білі зуби на тлі червоного дрантя, в небо дивився він одним величезним виряченим сірим оком. Ні будьоннівських вусів, ні шкіри, ні м’язів на обличчі загиблого практично не залишилось. Постраждали також шия і кисті рук. Фактично кожна відкрита ділянка тіла. Якщо усі ці кілька днів солдати з обох боків боялися вийти на відкриту місцину перед «Зорро», то здичавілі собаки Мар’їнки, покинуті своїми господарями напризволяще, вночі, схоже, знайшли тіло вусаня і зробили свою чорну справу. Що вдієш, навіть людей голод, бувало, штовхав на страшні злочини канібалізму. А тут собаки, їх іще можна зрозуміти, вони, як і діти, — справжні безвинні жертви війни, що ніколи не візьмуться за зброю. Залишені у Мар’їнці своїми господарями стерегти покинуті будинки, чотирилапі в’язні з самого початку були приречені на смерть. Сашко-звір якось знайшов на крайній до сепарів вулиці декілька кудлатих скелетів на цепках, що без харчів та води вже майже конали. Вони давно вже не гавкали, а тільки дивилися на нього великими людськими очима каторжан, що змирилися з невідворотним. Сашко почав їх відгодовувати, і скоро собаки ожили, почали набирати вагу, за кожного візиту махали хвостами, почали лащитись. Звір хотів відпустити їх на волю, бо ж натерпілися, але Шторм сказав: нехай тепер нас стережуть, може, якось попередять про небезпеку, коли чужі полізуть. Тоді іще було тихо, ніхто по них не стріляв, і Сашку здалося те логічним. Потім почалися обстріли, і скоро від тих будинків із собаками нічого не лишилося — руїни та згарища. Звір у хвилини затишшя бігав перевірити своїх підопічних, та марно: або згоріли, або розірвало на шматки. «Може, їм удалося втекти», — намагався заспокоїти своє сумління добросердий художник.