Виходить, готувалися ретельно до цього штурму.
Іншим відтяжним маневром була пропозиція зробити Донецький аеропорт демілітаризованою зоною. Вивести звідти всіх бійців і помістити спостерігачів ОБСЄ. Завідомо неприйнятний рекламний трюк російських бойовиків. Проте дозволив їм тоді вициганити трохи часу і стратегічної ініціативи.
Щиро кажучи, наш стан дещо пригнічений. Добу тому ми жили в передчутті останнього чергування і вже подумки починали готуватися додому.
Замість цього ми потрапили під обстріл на одній вогневій, переїхали під вогонь на іншу. Всі втомлені, голодні, замерзлі і невиспані. Про відпустку вже ніхто давно не думає. Ми вже навіть не чекаємо, коли приїде на зміну четверта батарея. Ми чекаємо підвезення снарядів і готуємося до відбиття атаки підступного і спритного ворога.
Всі перебуваємо біля своїх гармат. Хтось прочищає, про всяк випадок, клин затвора. Хтось перераховує мізерні рештки, намагаючись прикинути, на скільки вистачить боєзапасу. Хтось перераховує цілевказівки.
«Воюємо, як у Першу світову. Сидимо в окопах і зі ста метрів один одного гранатами закидаємо», — сказав Роман Яковенко і розсміявся. Чудовий, дотепний і дуже тонкий жарт. З дуже точними і не надто гіпертрофованими історичними паралелями. Весь армійський гумор зазвичай будується на перебільшених штампах прояву зашкарублого солдафонського мислення в поєднанні з нестримною тягою головного персонажа за всяку ціну добитися субординації і дисципліни. Тільки один недолік був у Роминого афоризму. Не зовсім він був на часі. Точніше, зовсім не на часі. До того моменту ми вже відкидали свою порцію «гранат» і дивилися, як те ж саме, тільки по нас, тепер робив противник.
Наша артилерійська контрбатарейна боротьба швидше нагадувала шаховий етюд протистояння слона і коня. Восени 2014 року підготовлених батарей у нашому секторі АТО катастрофічно бракувало.
Артилерійська розвідка практично не працювала. І ми були змушені, відпрацювавши цілі, дуже оперативно перекочуватися на нову вогневу. Щоб самим не стати ураженими цілями.
Противник тоді використовував тактику «кочових батарей» і «методику турбуючого вогню». Приблизно уявляючи, звідки ми ведемо стрільбу або де в цей момент можемо перебувати, він висував «гради» або міномети. Які методично відпрацьовували площі, намагаючись таким чином нас накрити.
«Град» встигає випустити весь свій пакет сорока напрямних стволів за 20 сек. Так швидко визначити його координати і передати їх нам наші розвідники, певна річ, не могли. Допотопна техніка не дозволяла.
Тому часто бувало, що ми відкривали вогонь по одній позиції ворога, а він встиг уже переїхати і почати роботу по нас з іншої.
Постійно переміщуючись, вирити окопи або хоча б щілини, ми не могли чисто фізично. Тому маскували гармати гілками, а самі йшли в посадку. Такі заходи були аж ніяк не зайвими. Над нами постійно кружляли «безпілотники» противника.
І «гранати» наші важили 42 кг. І «підривники» до них — заряди — близько 25 кг.
• Зведення новин
Упродовж минулої доби у зоні АТО загинули 2 українських військових, 2 отримали поранення.
Про це повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко.
• За останню добу зафіксовано 47 обстрілів бойовиків позицій сил АТО із різних типів гармат, мінометів, реактивних систем, озброєння танку.
Як повідомляє прес-центр АТО вранці 26 листопада, активність бойовиків зберігається на трьох стратегічних напрямках: Луганському, Дебальцевському та Донецькому.
• Напружена ситуація зберігається в Станиці Луганській.
У середу бойовики обстріляли місто Попасна з «Градів», поранені троє мирних мешканців.
Про це повідомив глава Луганської ОДА Геннадій Москаль на своєму Фейсбук.
Також терористи «ЛНР» у середу ввечері, використовуючи «Гради», знову обстріляли ТЕС у місті Щастя.
Про це повідомляє медіацентр АТО з посиланням на прес-службу батальйону «Айдар».
27 листопада 2014 року
• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»
26–27 листопада 2014 року
[Донбас] Позиційні бої тривають вдень і вночі з різною інтенсивністю. Ніякої закономірності чи логіки в діях супротивника немає взагалі. Деенерівці можуть днями не зробити, жодного пострілу, а потім насипати годинами з усього підряд, підкидає наче землетрус. Порохівня сиплеться на голови хлопцям, що пересиджують лихі години під землею, наче над ними важкі танки їдуть. Несподівані прильоти мін, хаотичні обстріли ворожої артилерії. «Новороси» — то влучають доволі точно, скоріше за все наводяться за допомогою безпілотників, що деренчать у небі вдень і вночі, то розбивають будинки десь посеред Мар’їнки, не пошкодивши жодного військового об’єкта української армії. Сапери вже не виїжджають на розмінування нерозірваних снарядів навіть до цивільних кварталів. Позначають місця прильотів смугастими стрічками чи іще якось, на більше вже просто не вистачає ані часу, ані ресурсів. Половина міста живе без води та газу, світло відновлюють, як сказав колись Бос, «під час місячних у тітоньки війни». В бліндажах уся земля вкрита шаром стріляних гільз. Їх давно ніхто не збирає для переробки чи то звітності, як було на початку. Щоб не послизнутися, стоячи за кулеметом, заступаючи на варту, хлопці просто розгрібають місце ногами. Людей не вистачає. Одних уклали на ліжко холоди і застуди, інших — гарячий метал з того боку. Постійна готовність до відбиття атак притупляє відчуття небезпеки. З’явилася якась байдужість до всього, вона в’їлася в обличчя пороховими газами, проросла колючою щетиною на стомлених, потемнілих обличчях. Люди звикли до розривів, немов до перекатів грому під час дощу в себе вдома. Вони звикли до вигляду крові, до смерті, навіть до думки про власну смерть. Парадокс: смерть стала нормою життя. Авжеж, бо без цього можна збожеволіти. Єдине, — переїхали далі від небезпечного фронту. Та й то після випадку, коли, пробивши дах, одна з мін «оплотівців» розірвалася прямо посеред будинку, і ударною хвилею перевернуло ліжко, на якому спав Красний. В командира танкістів потім не виявили навіть подряпини, тільки заглух на одне вухо. Та відтепер доводиться далеко топтати ногами до перших позицій.