— І сниться мені того дня сон: на наше подвір’я заїхала військова машина, якийсь хлопець відчинив браму, і авто під’їхало під саму хату.
Мар’яна піднялася і підійшла до вікна, махнувши мені рукою, щоб показати, куди в сні приїздила машина.
— Я вибігла на подвір’я, а з машини тої вийшов Стьопа й став просто дивитися мені в очі. Але й на ранок нічого не зойкнуло: я навіть й подумати не могла, що Стьопи вже нема. А тоді селом пішли чутки, що Стьопа загинув. Я знайшла номер місцевого волонтера й просто вимагала в нього дізнатися, де мій чоловік, де Стьопа. Кажу йому, що ніхто з його хлопців також не відповідає. А він мені — «не вір, немає підтверджень».
Той день у Вікусі був день народження, і я поїхала купити їй торт: і от йду я з тим тортом і ловлю на собі погляди знайомих людей навколо, які, виявляється, уже все знали, і я починаю розуміти неминуче. Вони мовчать, а я їм мимохіть усім кажу «це не правда, він живий, Стьопа живий, чуєте?» А вони хіба мені кивають... Заходжу я в маршрутку, а там водій — Стьопин друг: і я бачу в лобовому склі його очі й починаю усвідомлювати найстрашніше. «Ти теж віриш у всі ті плітки, що Стьопи нема? Він живий!» — казала йому Мар’яна й підвищувала голос, хотіла заперечити, а сил ніби бракнуло. Водій мовчав.
— Я вибігла з тої маршрутки й не могла дійти додому, так мені стало погано через усі ті погляди. А біля дому зайшла ще в магазин, де зустріла нашого спільного знайомого, він побачив мене й заплакав, опустив очі й пішов, нічого не сказавши. Я прийшла додому й розповіла все мамі, вона намагалася і мене, і себе заспокоїти, що нема ніяких підтверджень, а здогадки — то не факти, треба надіятися.
За кілька годин після повернення Мар’яни додому усі здогадки й чутки підтвердилися: до Степанової хати приїхала «швидка», хлопці з військкомату, родина, друзі — вони й справді вже знали, що Степан загинув. І тільки коли воєнком озвучив страшну правду,
Мар’яна повірила, що тепер житиме без свого Стьопи. Поруч була і доня Віка — у свої шість вона все зрозуміла.
— Його хлопці, які вижили, потім уже, після похорону, мені розповідали, що після обіду 5 вересня вони отримали наказ повертатися з Веселої Гори в бік Щастя, а коли їхня колона рушила — розпочався обстріл.
Мар’яна переповідає лише свідчення про загибель чоловіка. Насправді ж усіх подробиць їй досі не відомо.
— Стьопин БТР зупинився, бо хлопці помітили на дорозі пораненого вояка й хотіли його підібрати. Припускаю, що це саме в момент тієї зупинки снаряд і влучив у Стьопин БТР: хлопці ухилялися і закривалися руками й тим самим прикривали одне одного від обстрілу. Так вийшло, що фактично весь удар взяв на себе Степан. Таке непросто казати, не будучи там, але, підозрюю, він закрив їх собою і, може, навіть врятував. Вони живі. А Стьопа мій...
Мар’яна розплакалася, і в ту мить до неї на коліна вистрибнув Сергійко. Хлопчик ніби відчув, що мамі зле й тяжко. Він відклав диктофона, яким бавився весь той час, і обійняв маму за шию. А потім вихопив із маминих рук Степанів портрет із чорною смужкою навскоси й притулив до себе.
— Сергійку, ти знаєш, де твій тато? — звернулася крізь сльози вона до сина.
— А вот він! — вигукнув Сергійко, взявши портрет на витягнуті руки й показуючи пальчиком на усміхнене обличчя Степана. — Дай мені самому тата потримати, — додав він.
— Степан втратив багато крові. Медики спершу ампутували йому руку, але голова та всі внутрішні органи були побиті осколками. Його не змогли врятувати. Впала моя стіна, і для нас усе змінилося: для мене, для дітей. Без нього боляче й важко, ти ж розумієш, що це кінець — Стьопи мого більше не буде, і ми лишилися самі... я, Віка і Сергійко.
ОЛЕКСІЙ ВАЩУК (22.05.1980 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр
Любов Ващук шукала й чекала свого сина два роки — два несамовито важкі роки, коли не знаєш, чи живий він чи мертвий, у полоні чи десь переховується в полях й містечках окупованого Донбасу. Два роки мати не могла поставити свічки за упокій, бо надіялася на диво. Два роки мати молилася за здоров’я свого сина й не могла одягнути чорної хустини. Кожного ранку пані Люба прокидалася і дивилася на телефон — ану ж, подзвонить він, її Олексійко; два роки серце билося швидше, коли телефон дзвонив чи коли хтось стукав у двері її маленької квартири, бо кожного разу одна думка — а може, він? А може, прийшов? Але дива не сталося...