Над головами загриміло: і ми, і вони зрозуміли, що це мінометний обстріл. Тоді нас швидко завантажили в машину й повезли до Будьонівського району Донецька, на вулицю Травневу, 66. Вони називали це місце «Баня», хоча до війни це було відділення «Нової пошти», яке «казачки» просто «віджали». Підвал цієї будівлі став першим і найстрашнішим місцем мого утримання. Я там пробув 3,5 місяці. Камера, розміром десь 6 на 5 метрів, де нічого немає, навіть вікон, а тільки вхідні двері та стіни. На підлозі — кахельна плитка, замість ліжок — піддони, на яких було розкидане якесь шмаття, схоже на колишні ковдри, і старі бушлати. Замість туалету — два відра, які вони раз на день виносили. Переодягнутися було ні в що, тому всі 3,5 місяці я там був у тому одязі, в якому мене взяли в полон. Воду приносили в п’ятилітровому бутлі, годували двічі на день нашвидкуруч зготованою, часто недовареною, дешевою кашею, здебільшого це було пшоно. У тій камері сиділи тільки я й Іван, а механіка Діму Костецького одразу повезли до Захарченка.
До речі, Івана, який був поранений в голову, спершу поклали до лікарні Калініна: здається, йому зробили трепанацію черепа й видалили два осколки. Але як тільки він прийшов до тями після наркозу, із зашитою головою Ваньку стягнули з лікарняного ліжка і кинули до мене в підвал.
З нами сиділи ще двоє: Едвард Коп, громадянин Великобританії (Богдан згадує, що Едвард назвався нащадком Джона Юза, якого вважають засновником Донецька; в якийсь момент його відвезли на кордон із РФ і слід британця загубився. — Авт.) та Сергій Дмитрук, якого полонили ще восени 2014-го, а вже у 2015-му обміняли.
Дружина того ж дня дізналася, що я в полоні: ми з нею домовилися зідзвонюватися щодня вранці та ввечері. Але того вечора я вже був у полоні й нас повезли до їхнього «ватажка» — такого собі «атамана» Сафоненка. Цього виродка між собою «казаки» називали «Батя». Так от цей «Батя» подзвонив Вікторії й, представившись «отаманом війська Донського», сказав їй, що я в полоні. А тоді дав слухавку мені, і я підтвердив це, але сказав, що все буде добре. А наступного ранку, як я вже згодом дізнався, їй подзвонили знову й сказали, що мене буцімто розстріляли. Не знаю, як вона витримала ті три місяці, допоки не дізналася, що я все-таки живий.
З часом хлопців в підвалі більшало: з’явилися хлопці з 40-ої бригади — замполіт батальйону, два зв’язківці й водій. Так як над нами знущалися там, більше ніде так жахливо бойовики не поводилися. Від них щохвилини можна було чекати чого завгодно. Найпростіше — то побиття чи електрошокер. Бувало — стріляли над головами, нібито планували нас перестріляти. Вночі, напідпитку, дозволяли собі найгірше: просто так заходили в камеру й починали бити ногами й прикладами. Бувало, приїздили їхні «хлопці з передка»: вривалися, лупили нас і питали «Знаете, откуда мы приехали? У нас там двухсотые!» і продовжували бити руками, ногами, палками якимись, прикладом автомата, арматурою. У тому підвалі треба було просто чекати й виживати. Я не був в «Ізоляції», але, порівнюючи розповіді хлопців, які вижили там, я розумів, що в «підвалі казаків» було те саме. Водночас, як мені переповідали місцеві, теж полонені, «Ізоляцію» на початках організували ті ж самі «казаки», просто влада почала змінюватися і цю катівню під себе забрала «МГБ».
• Зведення новин
В цілому за добу бандформування у зоні конфлікту на Донбасі здійснили 69 обстрілів позицій сил АТО.
Про це повідомили у прес-центрі АТО.
• У зоні АТО протягом минулої доби 4 українських бійців загинули, 32 — поранено.
Про це повідомив речник ІАЦ РНБО Андрій Лисенко.
19 січня 2015 року
• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»
«Тепер маємо символ, але в нас більше немає наших дітей», — це слова Ніни Костянтинівни Брановицької, мами «Натрія», закатованого сепаратистами Захарченка. Вони засіли в моїй пам’яті та свідомості, ходять за мною всі ті роки — це слова про тих, хто так сильно хотів жити й повернутися додому: про «Бєню» — завзятого жартуна з досвідом КВК, про мандрівника «Адама», про фотографа «Сіфона», про багатодітного батька «Поета», про веселуна «Морпєха», про майстра на всі руки «Танчика» й про суворого спецназівця «Скаута».
І ще про багатьох, хто свідомо йшов у ДАП, розуміючи, що шлях назад — не гарантований. Звісно, аеропорт — це стіна, скеля і незборимий форпост українців. І всі його оборонці, які перебороли ті кляті бетонні перекриття, — усі вони, без сумніву — герої, бо вони вистояли проти морозу й бетону. Але ті, хто так і не зміг обійняти своїх рідних після боїв на летовищі, певні — це жертви за символ, бо кожному із них було найважливішим просто обійняти свого чоловіка / брата / сина / тата, навіть якщо б вони були без рук чи ніг, але обійняти й відчути його тепло, відчути поцілунок на своїй щоці від коханого чи хриплий видих друга чи побратима на вухо — після пекла — «я вижив, чуєш?» Цей подих витав у повітрі в розпал січневих боїв, під час штурму аеропорту, коли хлопці дивом виходили на Опитне, Водяне, Піски. Тоді поранених і загиблих вивозили на старезних тягачах безстрашні водії-механіки. Цей подих дорожчий і важливіший за сотні таких у тилу.