Выбрать главу

Увечері 5 вересня Миколині батьки дізналися про лихо, дізналися, що десятки хлопців позникали безвісти й знайти нікого не можуть. Чи живі? Чи мертві? Чи полонені? І тоді матері сниться цілий ланцюжок нових снів: то Микола в полоні й терористи його жорстоко допитують, то він поранений у лікарні лежить, на вицвілих простирадлах із жовтими плямами, а на спині хлопця видніються горбаті широкі й не дуже акуратні шви з ледь застиглою кров’ю, то голова в нього була в ранах, то руки в осколках. І ті сни мамі давали надію — живий.

Але короткі жорстокі відео, де група Мільчакова спалює українських десантників і «айдарівців» майже не лишала віри, що хтось міг вижити в тому вогні та місиві.

— За п’ятнадцять сьома ранку він набрав нас 5 вересня. Казав, що попереду ще одне завдання, але був певен, що все добре пройде. Усім привіт передавав, і я ще встиг сказати йому: «Сину, пильнуйся». А він мені каже, що вже до всього там звик, та й попрощалися, бо вже рушав. Після тої розмови минуло більше п’яти років, а Микола так і не озвався...

Звісно, до родини Федусів миттю долетіла інформація про обстріл, засідку і бій, а потім про поранених, полонених, загиблих і безвісти зниклих. Тільки серед котрих їхній син, вони не знали. Надіялися — полон.

Микола Федус (у центрі) — боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади

І хоч написали заяву в СБУ, почали й самі шукати Миколу: через волонтерів, військових і медиків, по шпиталях і моргах, по списках полонених від сепаратистів.

— У Генштабі спершу сказали, що зник безвісти, потім у листі від Міноборони йшлося, що він у полоні на Луганщині й навіть ведуться перемовини щодо обміну.

Потім знову — безвісти зниклий.

Батько погойдувався то вперед, то назад, у такт перераховуючи всі етапи «статусу» його сина після бою: він не знав, чи живим сина шукати, чи його тіло.

— А тоді був ДНК-аналіз. Співпадіння. Смерть констатували й підтвердили. Отак.

— Але знаєте, оце от після того бою, як ми приїздили в частину, то там така метушня була: бо то ж саме Луганський аеропорт ще й тоді був... Ми тоді усіх питали, чи не знає хто, де Коля.

І тоді до Федусів підійшов старший чоловік, очевидно, поранений, бо тяжко йшов і втомлено дихав.

— Ви батьки Миколи Федуса? — глухо спитав він.

— Так, це ми.

— Давайте відійдемо, — попросив поранений вояка, відводячи батька за лікоть в бік. — Перед 5 вересня я отримав оце поранення, я кермував БТРом. Коля ваш тоді не злякався, взяв мене на руки й на собі виніс, а тоді сів у бронемашину й вивіз мене в безпечніше місце. Та якби не ваш Микола, то не знаю, що б зі мною було.

Той чоловік ніби давав надію, і в батьків вона жевріла ще майже рік. Рік, бо тільки через 11 місяців тіло Миколи ідентифікували: він був похований на кладовищі під Старобільськом. Тіло ексгумували, і батьки поховали сина біля дому, на Львівщині.

АНДРІЙ МАЛАШНЯК (26.09.1984 — 05.09.2014). Батальйон «Воля»

...Того ж злощасного 5 вересня важкопораненого львів’янина Андрія Малашняка взяли в полон із трьома побратимами, трохи згодом після бою під Цвітними Пісками, і трішки далі — дорогою з Шишкового, недалеко від Крутої гори й Раївки. Взяли в полон і розстріляли. На ресурсі «Страчених на Донбасі» це справа «Р23» — розстріл чотирьох: гранатометника Дмитра Власенка й помічника гранатометника Андрія Норенка з 1-ої танкової та двох хлопців із 3-го львівського батальйону «Воля» — комвзводу Павла Калиновського та гранатометника Андрія Малашняка.

За оприлюдненою інформацією, зведений загін ЗСУ після двогодинного бою почав відходити на захід, аби не втрапити в оточення. Вояки, що згодом опинилися в полоні, замикали колону й під вечір потрапили в засідку. Оскільки Малашняк був поранений, хлопці прийняли рішення здатися в полон. Хлопці-свідки розмови чотирьох із терористами зрозуміли, що побратимів відвезли на «Дамбу» з мішками на головах. Коли КамАЗ терористів поїхав, побратими не знайшли бранців. Припустили: їхні друзі в полоні, і можливо живі.

На таке надіялися і рідні зниклих вояків. І лише за рік, у червні 15-го, тіла розстріляних чотирьох знайшли на місці масового поховання. Знайшли й ідентифікували за аналізами ДНК-експертизи.

Андрій Малашняк із побратимами (в центрі)

Та його дружина Ольга й досі чекає дзвінка й приїзду чоловіка. Вона попрощалася з ним 7 липня, як він їхав на Схід, зголосившись добровольцем, а п’ятого вересня телефоном, сама й не знаючи й не передчуваючи, попрощалася з коханим назавжди.