— А сам-то, Петька? — гукнув йому розгублений Сашко.
— «Італієць» як брат мені, — не кину його...
«Чорний» так і не вскочив до МТЛБ, а лишився в терміналі, біля пораненого в ноги Володі Бузенка.
Вони обоє так і не повернулися з аеропорту.
ОЛЕКСАНДР БОДНАРЮК («БАНДИТ») (14.09.1979 — 20.01.2015). 80 ОАЕМБ
Саша ще був живий ранком 20-го січня, це була 10:30, і як пригадує батько, не мав їхати в аеропорт. Заспокоював, що все добре, що він в нормі й набере, як буде трохи більше часу. Але того разу Саша дзвонив востаннє. Ніхто не міг пояснити, куди подівся син: військкомат мовчав, волонтери не знали. Василь Олексійович молив кожного, до кого лиш міг додзвонитися: «Шукайте МТЛБ «Ласточка», шукати треба «Ласточку». Лише згодом побратими розповіли, як все було насправді.
«Рахман» — командир розвідки, звернувся до своїх хлопців того пізнього ранку:
— Ніхто не змушує більше нікого їхати в аеропорт.
Але зараз треба витягнути хлопців, які там залишитися, це — наші побратими.
Він не наказував, хто має їхати, він просив зголоситися добровольців, які ризикнуть поїхати під термінал.
— Я спробую прорватися, — почувся суворий голос мовчазного «Бандита», який щось підлагоджував у своєму старенькому тягачі.
Хлопці переглянулися, а «Бандит» почав збиратися в ДАП.
— Здається, вони зробили один вдалий рейс і витягли поранених із ДАПу, — переповідав Василь Олексійович спогади Сашкових побратимів. — А під час другого ривка в термінал, коли вже вони поверталися, то мій син загинув: бойовики накрили артилерією; МТЛБ підлетів у повітря, перекинувся траком догори й загорівся.
Сашу шукали п’ять місяців, добиваючись помочі в преси, волонтерів, побратимів і навіть у терориста Захарченка: рідні шукали серед полонених. Але його перекинуту «Ласточку» знайшли лише навесні, а тіло впізнали за експертизою ДНК аж 15-го червня.
АНДРІЙ ГРИЦАН («КАПТЬОР») (06.09.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр
— А 19-го січня дзвінок Андрія був зовсім інший, якийсь безнадійний і ніби навіть впалий духом чи що...
Марія Михайлівна заплакала, взяла з полиці Андрієву фотографію, зроблену вже на війні, і протерла її долонею.
— У селі тоді люди йшли в церкву на Йордан і Аня несла Пречисту Діву — у нас тут так несуть незаміжні дівчата Пречисту діву. А я йшла трохи позаду. І от Андрій якраз тоді мене і набрав. Я то як зараз пам’ятаю, що він мені сказав тоді: «Мамо, я так хочу додому...»
Я тільки поблагословила його й сказала, що молитися буду, щоб він швидше приїхав з того пекла до хати. Ми не могли довго говорити — там були бої. А наступного дня впав термінал. І похоронив під собою нашого Андрійка.
— Я була в гуртожитку, коли прочитала в інтернеті новину, що впав аеропорт. То я ж відразу в плач, подруга мене заспокоювала, що, може, Андрій не в терміналі, — пригадує Андрієва сестра. — Ми тому ще день-другий надіялися, що він живий і ще дасть про себе знати.
Але потім його побратим Стас Стовбан виклав відео з полону із підписом: «Я шукаю побратимів — Андрія Грицана та Валентина Опанасенка». Тоді ми стали тримати контакт з іншими родинами зниклих «кіборгів» і з самим Стасом. Пошуки тривали півроку... довгі страшні півроку, коли ти не знаєш, як за свого брата правильно молитися, як в церкві свічки ставити. А влітку мамі подзвонили: аналіз ДНК збігся. Ми їхали забрати братове тіло, щоб поховати вдома. І, ти знаєш, навіть коли ми його поховали, у мене десь отут всередині горить ще отака-от малесенька надія, що то не він у землі лежить.
ВАЛЕНТИН ОПАНАСЕНКО («ПАРТИЗАН») (01.10.1986 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр
Валентина Опанасенка з позивним «Партизан», якого у своєму відеоповідомленні також розшуку-вав Стас Стовбан, знайшли під бетонним перекриттям обваленого терміналу. Він заїхав в аеропорт 13 січ-ня — тоді, як завершувалося так зване «перемир’я» і шалені бої та обстріли відновилися, тоді, коли впала Диспетчерська вежа й бракувало добровольців «в один кінець». Попри поранення і можливість навіть не раз, а двічі виїхати з терміналу, він лишився з побратимами.
«Партизан» оберігав рідних від правди, не казав ні про побачене, ні про своє осколкове поранення — у плече чи в ключицю. Валік лише своєму батькові трохи більше розповів про це, але й батько мовчав. Таня ж про поранення — ні сном ні духом, дізналася тільки після загибелі чоловіка від його вцілілих побратимів.