А про те, яке там уже коїлося пекло, проговорився хтось із «тилового батальйону». Таня знала, що таке термінал.
— 17 січня він мене набрав, і я відчула таке потужне нервове напруження, ніби натягнута струна, що от-от порветься і застогне. Мені тоді взнаки далися ще й недоспані ночі, бо як я могла спати взагалі, якщо Валік був там. А ще й ті новини потоками — така різноманітна інформація, голова йшла обертом, де правда, а де вигадки. І от коли я тоді побачила його ім’я на екрані телефону, то ледь не впустила трубку.
— Як ви, любі мої? Я скучив.
— Валік... ми то гаразд, але на нервах, а ти, ти як? Наші всі цілі?
— Хто наші? — здивувався питанню Валентин.
— Ну... твої, хлопці твої цілі? — Валентин лиш тоді зрозумів, що Таня розпитує про його побратимів із дев’ятої роти: вона постійно була на зв’язку з рідними хлопців із роти й переживала за них, як за рідних.
— Тут усі мої, Таню... — мовив Валентин тихим голосом, а Танею наче пробіглися мурашки від таких слів, від такої відданості й братерства між ними, від такої опіки одне одним.
— Нас мали б от-от звідси забрати. Сидимо тут на куценькому п’ятачку, — все ще доволі спокійно розповідав «Партизан», ніби хотів заспокоїти і себе, і дружину, що все має в якусь ближчу годину налагодитися. — Але, здається, по нас ніхто не поспішає приїздити. Та ми навіть тут не знаємо, що там відбувається назовні — поза терміналом: спецоперації, наступ чи що? Що там чути в новинах? Бо я знаю тільки те, що в нас тут у терміналі із хлопцями. І все.
— Виходить: уся територія уже зайнята ворогом? Ви покидаєте аеропорт? Ви відступаєте?
— Мабуть... — ніяково й пригнічено відповідав
«Партизан». — Таню, я не знаю, які будуть дії командування. Наразі тут. Побачимо.
То була їхня остання розмова й то був справді край: хлопці були ніби в коконі й не розуміли, що діється навколо; ба більше: в останні дні оборони вони уже просто захищали себе й побратимів від смерті. І навіть це було тяжко.
— Їжі не було в них там, води також — переповідала Таня розповіді Валентина й «тилового батальйону». — Вони гризли лід і бурульки, хоча поруч стояло авто з водою, але добратися до нього не міг ніхто: ні в біг, ні повзком. Це те ж саме, що просто приректи себе на смерть: вже і зараз. Цього ніхто тоді не планував. Тому гризли лід, а на обід ділили між усіма останні волонтерські шоколадки, якусь там відкриту «тушонку» чи галети. Все. Частина наших хлопців були з контузіями, ще хтось страшенно температурив — ну бо шалені морози та вогкий одяг. Ще хтось збоку блював від того льоду брудного, газу, диму й пороху, від нього ж страшенно пекли й червоніли очі. Хтось взагалі психологічно розхитався і не міг контролювати своїх дій. Ну бо ти під прицілом: ворог поверхом вище й поверхом нижче, ворог керує артилерією і цілиться снайпером.
Таня пригадує, що найтяжчим для Валентина тоді був тягар моральний: у хлопців поступово падав бойовий дух, і навіть декотрі вже дзвонили рідним: «Нас тут покинули. Це все, ми не вийдемо». Але шляху назад уже не було: хлопці трималися до останнього ще й тому, що біля них лежали поранені побратими, які самі б з терміналу не вийшли: полишити їх вони не могли. Тому після першого підриву терміналу та нових шквальних боїв «кіборги» просто чекали закінчення того кошмару. Але він лише перетворився на ще дужче пекло: терористи зробили «контрольний постріл» — підірвали термінал вдруге. Живими залишилися одиниці. «Партизан» загинув смертю хоробрих: він не здався — не вистояли бетонні блоки терміналу, які похоронили Валентина під собою. І лише навесні, коли бойовики почали пускати українських волонтерів і пошуковців до зруйнованого терміналу, «Партизана» знайшли.
ВАДИМ ДЕМЧУК («ДИМ») (27.09.1975 — 20.01.2015).
80 ОАЕМБр
Тіла «Каптьора» і «Дима» забирали їхні батьки: пані Марія — Андрієве, а Володимир Демчук — свого сина Вадима. Вони зустрілися біля Рівного й рушили в найстрашнішу в житті поїздку до Дніпра — за своїми мертвими синами. Допомагав у всій цій процедурі батько їхнього вцілілого побратима Станіслава Стовбана.
Цей момент був найтяжчим для Володимира Івановича за весь час перебування «Дима» на війні. Його очі ще більше запали на вимученому обличчі, його серце розтривожилося і зморилося. Він і досі не до кінця вірить, що й справді поховав свого сина. А все через бюрократію і плутанини структур, які займаються невпізнаними «двохсотими». «Дима» упізнали за результатом ДНК-аналізу, тільки от перший збіг чомусь був із хлопцем, який загинув у жовтні 2014-го. Можливо? Звісно, ні, бо в той час «Дим» був живий-здоровий, тільки-но з полігону потрапив до Костянтинівки. І звісно, Володимир Іванович відмовився хоронити тіло як свого Вадима.