— А згодом від Червоного Хреста я отримав фотографії тіл. Звісно, багато тіл були настільки понівечені, що й батькам їх тяжко впізнати, але були й такі, які виразно ідентифікувалися. Так от тіло, яке мені «пропонували», було важко назвати Вадимом... а ще воно було без тєльняшки. Я знаю, що з сина зняти десантну тєльняшку можна було хіба зі шкірою. Я не вірив, що це син, але тоді в Дніпрі на мене стали трохи тиснути, щоб я його забрав і похоронив. Казали: як не забираєте зараз, то його похоронять у «братській могилі» й вже ніколи не перевезуть додому. Можеш собі таке уявити? Коли я став доводити свою правоту, то вони сказали ще страшнішу фразу: захоронимо тут, у Дніпрі, під його прізвищем.
Тепер уже впізнане за ДНК-експертизою тіло «Дима» поховане в його рідному Нововолинську, де зараз мешкають його батьки та двоє братів.
Батьки майже не спали, коли Вадим був у терміналі: вони цілодобово вишукували новини про ДАП — і українські, і «сводки ополчения», аби знати дії і плани ворога. Вадим дзвонив, але то були хвилинні розмови, які глушили перестрілки й гул техніки.
— Сину, обстрілюють?
— Ні, батя, то внизу рвуться боєприпаси, — пояснював «Дим», але батько неохоче вірив: чоловік військовий не сплутає обстріл із розривом боєприпасу.
Батько згадує, як син говорив, що вдається тримати оборону лише на першому поверсі, бо поверхи вище захопила група бойовиків «Едельвейс».
Тоді хлопці викликали вогонь артилерії на себе, але продовжували тримати кругову оборону одного поверху.
Термінал підірвали раз. Тоді ще раз. Родині Вадима волонтери сказали, що його сина, ймовірно, полонили.
А потім на зв’язок вийшов полонений Станіслав — побратим Вадима.
— Де «Дим»? — це були перші слова Стаса, коли він прийшов до тями в тій показушній палаті сепаратистів, де вони «демонстрували», що нібито рятують українським хлопцям життя.
Станіслав повернувся додому — з ампутованою ногою, але живий. Володимир Іванович досі тримає зв’язок із синовим побратимом і добивається озвучення правди про аеропорт.
ВОЛОДИМИР КОЗАК («КОЗАК») (12.04.1968 — 20.01.2015).
80 ОАЕМБр
Ще одним сміливцем, який зголосився добровольцем у ДАП, був боєць тієї ж дев’ятої роти — білоцерківчанин Володимир Козак. Вже перебуваючи в аеропорту, 16 січня він сам тримав добу оборони одного з найскладніших постів — «Калітка» — той, котрий найближче до старого терміналу. Про це розповідав рідним «Козака» командир розвідки «Рахман»: він заледве вмовив його пересунутися з посту, коли почалася атака з другого поверху. «Козак» мав поранення в руку, але в того єдиного тягача, що прорвався з ДАПу, не сів — лишився з побратимами. А тоді зник безвісти після підриву терміналу.
Його дружина Світлана та дві дорослі доні Оля і Оленка знали, що Володимир зібрався на війну: вони проводжали його на полігон і хвилювалися, чи в повній він амуніції. Але про те, що батько втрапив до терміналу, дізналися вже тоді, коли той був на місці: тоді він набрав свою старшу донечку Олю і розповів, що тепер виходитиме на зв’язок не так часто, бо в аеропорту бої.
— Дзвінок від тата, я звично вітаюсь «Слава Україні», а замість відповіді чую татів втомлений голос. Він тим голосом питав, які там у нас новини. Це було на Водохреща, і він не знав, чи доживе до ранку. «Якщо наберу — вижив». І вони тримали той аеропорт до останнього. Кожного дня ми говорили, рано
і ввечері, і дуже коротко, ну зовсім мало.
Приховуючи тривогу, батько казав, що буцімто підмога прийшла, що журналісти «показують екшн, а насправді не все так погано». Оля чула батькове тяжке дихання і розуміла, що він багато приховує і не хоче казати правди: це був зовсім не його голос, то були не його емоції. Тоді стався підрив, але батько вижив.
— Тату! Як ти?
— Нічого, доню, чекаємо, може, скоро буде підмога.
Володимир говорив тихо, бо тяжко було дихати від отруйного газу, яким бойовики щедро поділилися з «кіборгами».
— Ми любимо тебе дуже, тату, чуєш?
Оля голосно говорила, щоб перекричати якесь стукотіння в слухавці.
— Я вас теж дуже люблю. І вас, і маму!