Выбрать главу

ІВАН МАРЧЕНКО («МІМ») (16.11.1984 — 20.01.2015). 81 ОАЕМБр

«Я ніколи не зможу вистрілити в людину», — казав Ваня до війни, навіть коли працював у ДСО. «Я не стріляв, я не буду стріляти. Не зможу вбити людину», — ніби виправдовувався уже на війні «Мім». Але після нового 2015-го все змінилося: він приїхав на Різдво додому іншим Іваном: не біг бачитися з друзями, мало говорив і хотів побільше набутися з рідними.

— Ваня, та побудь вдома, не їдь ще туди,— просила мати.

— Мам, якщо ми їх там не зупинимо, то не зупинимо уже, мабуть, ніде. Я буду стояти там до останнього. Треба буде вистрілити впритул — то я стрілятиму впритул.

— Ти стрілятимеш... — з болем повторила його слова мати.

— Так, я стрілятиму, — відрізав Іван, нахмуривши брови,

і почав складати свої камуфльовані речі до рюкзака Іван за кілька днів повернувся під Донецьк і добровольцем зголосився у свій останній рейд до терміналів «Прокоф’єва». То був виїзд тих, хто взагалі не мав страху померти, бо навіть командири не змушували їхати туди. «Квиток в один бік», — казали хлопці. І їхали не всі.

— Ваня, для чого тобі це? — спробувала Альона ще раз відмовити брата їхати в ДАП. коли дізналася.

— Альона, мені є заради кого йти... — спокійно й суворо мовив у слухавку її колись веселий і завзятий Ваня.

Це було 16 січня, і з того часу від «Міма» не було жоднісінької звістки. Тим часом у родині цілими добами не відводили очей від телевізорів, комп’ютерів і стрічок новин. Вони читали про перший підрив терміналу, про другий, про блукання групи Олега Кузьміних, чули й про «білий прапор» українців над новим терміналом, про полон і страшні тортури бойовиків. Альона знала, що брат був у новому терміналі. Але думала, що він міг бути серед поранених чи серед полонених. Вона шукала його три місяці, стукаючи у всі двері й телефонуючи на всі номери: у шпиталі, у морги, до волонтерів і побратимів, до командування, у міністерства і навіть наважилася подзвонити в лігво бойовиків. Але інформації про Івана не було: ні про живого, ні про мертвого. Узагалі.

— Не переживайте, с вами будет то же, что произошло с вашими ребятами, — відповідали їй озлоблені бойовики, які брали слухавку в часі пошуків.

— Це все було так нестерпно... оця невідомість, не уявляю навіть, як було нашій мамі. А ночами я передивлялася фотографії частин тіл, які знаходили в аеропорту. Одного квітневого вечора, десь у кінці місяця, мене набрала волонтерка з Дніпра — та, котра власне забирала мертвих хлопців. «Альоночко, ти пам’ятаєш, які татуювання були у твого Вані?» Звісно, я пам’ятала.

І вона скинула мені фото татуювань на тілі. То були його татуювання. Я їх впізнала.

За кілька днів після цього дзвінка Ваня уже був у рідному селі Світильня на Київщині. Його ховало все село.

— Альон, ти знаєш, що твій брат герой? — питали «Мімові» побратими після похорону. — Він отримав поранення ще 19 січня, не міг уже тобі подзвонити: нога —кульове, і голова — осколкове. Але з пораненими він не поїхав, відмовився від евакуації і просив забирати з терміналу тяжчих «трьохсотих». Ми його просили сісти в ту МТЛБху, а він нам кричить: «Важких вантажте! Я ще можу стояти й відстрілюватися». Так і лишили ми Ваньку там, а тоді дізналися, що він зник безвісти під час бою в момент того прориву для евакуації поранених.

ПЕТРО САВЧУК (19.11.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

На слуху була Костянтинівка. І більше нічого. Петро не надто «посвячував» своїх дівчат і маму у воєнні справи. Ще від того дня, як пішов до військкомату замість до лікарні. Коли дзвонив додому, то більше розпитував, як мама. Казав, як любить Олю з Ірою, і що сумує за ними.

Бувало, зізнавався, що бракує маминої домашньої їжі, бо та, яку мають на війні — не дуже смачна й переважно холодна, якщо взагалі не підмерзла.

— Як воно там? — питала Іра, хоча передбачала відповідь.

— Може бути. Терпимо...

— Є що їсти?

Петро Савчук

— Та таке собі... кава рятує, добре, що волонтери її привозять. А так «мівіна» є, консерви, галети якісь навіть. Ну та шо тут на війні може бути? Саме просте. Тут поруч навіть магазини всі позакривали. Буває, бракує тих харчів, що маємо, то доводиться краяти-ділити, щоб усім вистачило. Але так, щоб геть зле було, то ні. Нормально.

— А де ви там хоч живете, Петька?

— Ой, та в домі якомусь закинутому. Можуть накривати, ну тоді ми в підвал падаємо, то

хіба тут трохи вогко, сиро й неприємно. Але теж терпимо.