Вона сіла за столик навпроти мене, а я знову зайняв своє місце.
— Як це ви мене так легко впізнали? — поцікавився я. — Адже крапчастої краватки я не знайшов, а тому хоч-не-хоч надів смугасту. Збирався вас шукати. Як це ви здогадалися, що це я?
— Зрозуміла, от і все, — відповіла жінка, поклавши на стіл білу лаковану сумочку, яку тримала в руці, й накрила її знятим червоним капелюшком. Мені здалося, ніби ось зараз почнеться фокус: вона підніме капелюшок, а сумочки під ним не буде.
— Але ж краватка на мені інша, — сказав я.
— Краватка? — Жінка здивовано подивилася на мою краватку. Так, наче питала: «Власне, що каже цей чоловік?» Потім кивнула. — Яке це має значення? Будь ласка, не звертайте на це уваги.
«Які дивні очі!» — подумав я. Їм чомусь бракувало глибини. Вони були гарні, але, здавалось, нічого не бачили. Плоскі, немов скляні. Ні, вони, звісно, не були зі скла. Ворушилися і кліпали повіками.
Як вона могла з першого разу впізнати незнайому людину в переповненій кав’ярні, зовсім незрозуміло. У просторому приміщенні майже всі місця зайняті, серед відвідувачів багато чоловіків мого віку. Я хотів запитати її, як вона зуміла вмить упізнати мене серед інших людей, але, здається, краще було не казати зайвого.
Жінка підкликала заклопотаного офіціанта й замовила «пер’є».[4] Той сказав, що «пер’є» нема, й запропонував тонік. Жінка мить подумала й погодилася. Очікуючи, коли принесуть тонік, вона не вимовила ні слова. Я також мовчав.
Урешті-решт жінка підняла червоний капелюшок, відкрила застібку сумочки і добула футляр, трохи менший від магнітофонної касети, для візитних карток із лискучої чорної шкіри. На ньому також була застібка. Я вперше побачив футляр для візиток із застібкою. Жінка обережно, як щось дорогоцінне, вийняла звідти картку й передала мені. Я хотів зробити те ж саме, але, засунувши руку в кишеню піджака, згадав, що в мене візиток немає.
Від її картки, виготовленої з тонкого пластика, здавалось, ширилися пахощі. Я підніс картку до носа — запах став виразнішим. Безсумнівно, ладан. На картці один рядок, надрукований дрібним чорним шрифтом:
Мальта Кано
Мальта?
Я зиркнув на зворот — там було порожньо.
Поки я роздумував про зміст цієї картки, підійшов офіціант, поставив перед моєю співрозмовницею склянку з льодом і наполовину налив у неї тоніка. У склянці плавала скибочка лимона. Незабаром з’явилася офіціантка із сріблястим кавником на таці. Поставила переді мною чашку й налила кави. А потім крадькома, ніби нав’язуючи відвідувачам храму нещасливі «омікудзі»,[5] підсунула мені рахунок і пішла.
— Там нічого не написано, — сказала Мальта Кано. Та я все ще неуважно розглядав зворот її візитки. — Тільки ім’я. Ні телефонний номер, ні адреса мені не потрібні. Бо мені ніхто не дзвонить. Будь-кому дзвоню сама.
— Авжеж, — сказав я. Ця беззмістовна відповідь якийсь час висіла над столом, немов острів у небі з «Мандрів Ґулівера».
Тримаючи склянку обома руками, вона зробила один ковток через соломинку. Потім трохи насупилась й відсунула склянку набік, наче втративши до неї будь-яку цікавість.
— Мальта — не справжнє моє ім’я, — сказала Мальта Кано. — Кано — справжнє, Мальта — робочий псевдонім. Походить від острова Мальта. Окада-сан, ви коли-небудь бували на Мальті?
— Ні. Я ніколи не був на Мальті і найближчим часом туди не збирався. Навіть ніколи про це не думав. А про острів Мальту знав лише одне — без усякого перебільшення нікудишню джазову композицію Херба Альперта[6] під назвою «Піски Мальти».
— А от я була на Мальті. Прожила там три роки. На Мальті вода несмачна. Зовсім не для пиття. Здається, ніби п’єш розведену морську воду. І хліб пересолений. Не тому, що в нього кладуть сіль, просто у воді, яку використовують, надто багато солі. Однак на смак тамтешній хліб непоганий. І мені подобається.
Я кивав і пив каву.
— Як я вже казала, вода на Мальті дуже погана, але там є особливе джерело, з якого б’є вода, що має чудодійний вплив на структуру людського організму. Ця незвичайна, можна навіть сказати, містична вода витікає тільки в одному місці на острові. Для того щоб піднятися із села біля підніжжя гори до її джерела в горах, треба витратити кілька годин, — вела далі Мальта Кано. — Цієї води не можна переносити — вона втрачає свою силу. Щоб її напитися, доводиться іти до самого джерела. Згадка про неї збереглася у хроніках часів Хрестових походів. Тоді її називали священною. Пити її приїжджав Аллен Ґінзберґ. І Кіт Річардс[7] також. Я жила там три роки в маленькому селі біля підніжжя гори. Вирощувала городину, вчилася ткати. І щодня ходила до джерела пити цю воду. Від 1976 до 1979 року. Одного разу я цілий тиждень пила воду й нічого не їла. Крім води, мені не дозволялося нічого іншого в рот брати. Таке випробування треба було пройти. Гадаю, це можна назвати «гартуванням духу». Таким чином очищається тіло. Для мене це стало надзвичайним досвідом. А тому, повернувшись в Японію, для своєї професійної діяльності я вибрала ім’я Мальта.
7