Згодом мене суворо перевіряли, чи годжуся я на перекладача, кілька місяців піддавали ідеологічному перевихованню і відправили в Сибір, на шахту. У подробиці з цього періоду мого життя не вдаватимуся. У студентські роки я потай прочитав кілька робіт Маркса й не можу сказати, що в принципі не погоджувався з комуністичними ідеями, але тепер уже не сприймав їх, бо побачив надто багато. Завдяки зв’язку нашої команди з розвідкою я добре знав, яку криваву тиранію встановили в Монголії Сталін та його маріонеткові диктатори. Після революції десятки тисяч людей — ламаїстських монахів, землевласників, противників нового режиму — опинилися в концтаборах і зазнали жорстокої розправи. Те ж саме відбувалося і в СРСР. Навіть якщо я міг повірити в теорію, то люди й система, що втілювали ці ідеї та принципи в життя, уже не викликали довіри. Так само, як і те, що ми, японці, чинили в Маньчжурії. Ви не уявляєте, скільки робітників-китайців було знищено під час побудови оборонних укріплень у Хайларі й після її закінчення, щоб затулити їм рот і берегти в таємниці план цих укріплень.
А ще я був свідком пекельного видовища, коли російський офіцер і монголи здирали шкіру із живої людини. Після того мене кинули у глибокий колодязь в монгольському степу, де в дивовижно яскравому потоці світла я остаточно втратив жагу до життя. То хіба така людина, як я, може повірити в ідеї та політику?
Як перекладач я допомагав радянській владі контактувати з японськими військовополоненими, що працювали на шахті. Я не знаю, яке становище складалося на інших сибірських шахтах, але там, де я перебував, люди вмирали щодня. Умирали від недоїдання, від виснаження працею, гинули під завалами, тонули під час прориву води в забої. Через антисанітарію поширювалися заразні хвороби, взимку лютував неймовірний мороз. Охорона вдавалася до насильства, найменший опір придушувався. Бувало, що полонених лінчували самі японці. Іноді люди ненавиділи один одного, підозрювали, боялися і втрачали надію.
Щораз більше людей вмирало, робочих рук не вистачало, і тоді залізницею звідкись привозили нову партію полонених. Відсотків двадцять з них, одягнених в якесь дрантя, украй виснажених, у перші кілька місяців умирали, не витримавши суворих умов праці на шахті. Трупи викидали в запущені шахти. Могил не копали — земля так промерзла, що лопата не брала її майже в будь-яку пору року. Так що запущені шахти якнайкраще для цього підходили. Глибоко, темно і ніякого запаху, бо холодно. Раз у раз ми підкидали туди вугілля. Коли яма заповнювалася, її закидали землею та гравієм і переходили до іншої.
У шахти скидали не лише мертвих, але іноді навіть живих — для залякування інших. Як тільки японський солдат у чомусь опирався, охорона його хапала, била, ламала руки й ноги, а потім жбурляла в чорну яму. Я ще й досі чую жалібний стогін цих нещасних. То було справжнє пекло.
Шахта вважалася важливим стратегічним об’єктом, яким керував представник, присланий з ЦК. Її старанно охороняли війська. Казали, що на чолі цієї справи стояв член Політбюро, земляк Сталіна, ще молодий, честолюбний, але суворий і жорстокий. Його турбувало тільки одне — збільшення видобутку вугілля, а тому не звертав уваги на виснаження робочої сили. Поки видобуток зростав, ЦК визнавав шахту зразково-показовою і в нагороду присилав туди більше робітників, ніж куди-інде. Тож хоч би скільки людей гинуло, на їхнє місце привозили багато інших. Щоб підвищити виробничі показники, поступово розроблялися поклади, робота на яких за звичайних умов вважалася небезпечною. На шахті почастішали нещасні випадки, але начальство не звертало на це уваги.
Жорстокістю вирізнялося не тільки начальство. Більшість охоронців на шахті були колишніми в’язнями. Людьми неосвіченими, мстивими, нещадними, що не знали ні співчуття, ні любові. Здавалось, ніби, живучи на краю землі, серед сибірського морозу, вони перетворилися на інших, ніж люди, істот. Відсидівши у в’язницях Сибіру багато років за вчинені злочини, вони не мали до кого повернутися. А тому залишилися в Сибіру, обзавелися новими дружинами й дітьми.