На шахті працювали не лише японські військовополонені, але також багато росіян — політичних в’язнів, жертв сталінських чисток, і колишніх офіцерів Радянської армії. Серед них траплялися високоосвічені, благородні люди. Було кілька жінок і дітей — напевне, члени розлучених родин політичних злочинців, їх змушували працювати на кухні, прибирати, прати. З молодих дівчат часто робили повій. Крім росіян, залізницею привозили поляків, угорців, людей зі смаглявою шкірою (можливо, вірмен або курдів). Табір ділився на три зони. У першій, найбільшій, містилися полонені японці, у другій — інші в’язні й полонені. У третій зоні жили вільні люди — шахтарі, фахівці, офіцери охорони й наглядачі з родинами та інші росіяни. Поблизу залізничної станції розмістилася велика військова частина. Полоненим і в’язням заборонялося покидати відведені їм зони. Табірні зони розділяла міцна огорожа з колючого дроту, яку обходили солдати з автоматами.
Як перекладачеві мені доводилося щодня відвідувати шахтоуправління, а тому завдяки перепустці я міг переміщуватися із зони до зони. Дирекція містилася поряд зі станцією, а перед нею тягнувся ряд будівель — кілька убогих крамничок, пивничка, гуртожиток для приїжджих чиновників та армійських начальників. На площі з напувалкою для коней майорів великий червоний прапор СРСР. Під ним стояла бронемашина, біля якої постійно із знудженим виразом обличчя, обіпершись на кулемет, чергував безтурботний солдат у повному бойовому обладунку. На іншому кінці площі стояв недавно побудований військовий шпиталь. Біля його входу височіла велика скульптура Йосифа Сталіна.
Із цим чоловіком я випадково зустрівся навесні 1947 року — можливо, на початку травня, коли нарешті розтанув сніг. Відтоді, як мене сюди прислали, минуло вже півтора року. Він був одягнений так само, як і десяток інших в’язнів, зайнятих ремонтом на станції. Вони дробили молотами каміння і мостили їхніми обломками дорогу. Їхні удари розліталися навколо гучною луною. Я саме повертався повз станцію із шахтоуправління після доповіді, коли мене зупинив сержант, що наглядав за роботою, й велів показати перепустку. Я вийняв її з кишені і передав йому. Здоровенний сержант довго розглядав її з підозрою, хоча було ясно, що він неграмотний. Він покликав одного в’язня з бригади ремонтників і наказав прочитати, що написано на перепустці. Цей в’язень явно відрізнявся від інших — мав вигляд освіченої людини. Це був він. Побачивши його, я відчув, як у мене кров відійшла з обличчя і перехопило подих — так, ніби я справді тону.
Це був російський офіцер, який тоді на березі річки Халхін-Гол наказав монголам зідрати шкіру з Ямамото. Схудлий, полисілий, без одного переднього зуба. Бездоганну чисту уніформу замінила брудна арештантська роба, лискучі чоботи — діряві валянки. Подряпані, заляпані скельця окулярів, зігнуті дужки. І все-таки це був той самий офіцер. Помилитись я не міг. Він також пильно подивився на мене. Напевне, я видався йому дивним тому, що, проходячи мимо, раптом завмер на місці. За дев’ять років я так само, як і він, схуд і постарів. У волоссі з’явилася сивина. Та, здається, він мене також упізнав — на його обличчі зблиснув подив. І було чого! Бо він, напевне, думав, що я зогнив у колодязі в Монголії. Та й мені не могло навіть приснитися, що в сибірському шахтарському селищі зустріну цього офіцера в арештантській робі.
Він швидко подолав розгублення і спокійним голосом прочитав неграмотному сержанту з автоматом на шиї, що було написано в перепустці: як мене звати, що я перекладач, що мені дозволено вільно переміщатися між табірними зонами. Сержант віддав перепустку і кивком підборіддя дав знак, що можу йти. Пройшовши кілька кроків, я обернувся. Офіцер дивився мені вслід, на його обличчі, здавалось, майнула усмішка. А втім, може, це мені привиділося. Я довго не міг спокійно йти — так тремтіли ноги. За одну мить перед моїми очима постало колишнє жахіття.
Я уявив собі, що цей чоловік з якоїсь причини потрапив у немилість й опинився в сибірському концтаборі. У тогочасному СРСР таке траплялося часто. Всередині уряду, партії та армії точилася жорстока боротьба, і Сталін з його патологічною підозрілістю переслідував таких невдах. Позбавивши посад і звань, їм влаштовували неправедні суди й негайно розстрілювали або висилали в концтабори. Що краще — тільки Бог знає. Бо, уникнувши страти, вони були приречені до самої смерті каторжно працювати. Ми, японці, ще мали надію повернутися на батьківщину, якщо виживемо. А от російські в’язні не мали й цього. Тож і цьому офіцеру, напевне, судилося зогнити в сибірській землі.