Тільки от одне мене непокоїло. Тепер він знав, як мене звати й де я перебуваю. До війни я мимоволі брав участь з Ямамото в розвідувальній операції на монгольській території, переправившись туди через Халхін-Гол. Якщо хтось від нього про це дізнається, то моє становище буде плачевним. Однак він на мене не доніс. Як я пізніше дізнався, він мав щодо мене набагато серйозніші плани.
Через тиждень я знову побачив його перед станцією. У такій самій брудній робі, зі скованими ногами, офіцер розбивав молотом каміння і також мене помітив. Поклав молот на землю і, витягнувшись, як колись в офіцерському мундирі, обернувся до мене. Цього разу він таки усміхався, але в його усміху таїлася така жорстокість, що в мене поза спиною пішов мороз. А в очах проглядав вираз, з яким він стежив, коли з Ямамото здирали шкіру. Я мовчки пройшов мимо.
У радянському військовому штабі при таборі був один офіцер, з яким я міг по-дружньому розмовляти. За освітою також географ, він учився в Ленінградському університеті, приблизно мого віку. Нас пов’язувала цікавість до картографії, і на цьому ґрунті ми часто вели професійні розмови. Його цікавили оперативні карти Маньчжурії, складені Квантунською армією. Звісно, при його начальстві ми таких речей не торкалися, та як тільки залишалися на самоті, розмова про картографію приносила нам тільки радість. Іноді він приносив мені щось поїсти, показував фотографії дружини і дітей, що залишилися в Києві. За час перебування у полоні серед росіян він був єдиною людиною, з якою я хоч трошки здружився.
Одного разу, наче між іншим, я запитав у нього про в’язнів, зайнятих ремонтом на станції, — мовляв, серед них я помітив одного, що, можливо, колись займав високу посаду. Коли я докладно описав його зовнішність, Ніколай — так звали мого знайомого — похмуро глянув на мене.
„Це, напевне, Борис Шкуродер, — сказав він. — Тобі краще ним не цікавитися“.
„Чому?“ — запитав я.
Ніколаю не дуже хотілося розводитися на цю тему, та оскільки він знав, що я можу стати йому в пригоді, хоч-не-хоч розповів, як Борис Шкуродер опинився на шахті.
„Тільки не смій передати кому-небудь, що я тобі скажу, — попередив Ніколай. — Без жартів, він — небезпечна людина. Я не хотів би з ним знатися“.
І от що розповів Ніколай. Бориса Шкуродера насправді звати Борисом Громовим. Як я і здогадувався, він був майором НКВС. У 1938 році, коли Чойбалсан захопив у Монголії владу, а потім став прем’єр-міністром, Громова послали до Улан-Батора військовим радником — організувати держбезпеку за зразком беріївського НКВС і справно придушувати контрреволюційні елементи. Він зі своїми посіпаками влаштовував облави, кидав людей у табори, катував і при найменшій підозрі без жодних сумнівів знищував.
Після закінчення боїв під Номонханом, коли криза на Далекому Сході минулася, його відкликали до Москви й негайно послали у Східну Польщу, окуповану СРСР, з метою чистки польської армії. Там він і дістав кличку Шкуродер. Бо, використовуючи чоловіка, привезеного з Монголії, катував людей, здираючи з них шкіру. Природно, що поляки смертельно його боялися. Людина, перед якою здирають з когось шкіру, готова у всьому зізнатися. Коли ж унаслідок несподіваного прориву кордону німецькими військами між Німеччиною та СРСР почалася війна, він повернувся з Польщі до Москви. У той час, коли за підозрою у таємних зв’язках з гітлерівським режимом відбувалися масові арешти, людей без будь-якого суду знищували або відправляли в концтабори, Шкуродер став правою рукою Берії і, використовуючи улюблений спосіб катування, широко розгорнув свою діяльність. Щоб зняти із себе відповідальність за неспроможність передбачити напад нацистів і для утвердження своєї влади, Сталіну і Берії довелося сфабрикувати теорію внутрішньої змови. Від жорстоких тортур невинно загинула сила-силенна людей. Не знаю, це правда чи ні, але казали, що Борис зі своїм напарником-монголом обідрали шкіру принаймні з п’яти чоловік. Подейкували, що він гордився розвішаною в його кабінеті людською шкірою.
Борис був жорстоким і водночас — надзвичайно обережним, а тому пережив усі інтриги і чистки. Берія любив його, немов сина. Однак він, здається, трохи переоцінив себе й одного разу перестарався. Ця помилка виявилася для нього фатальною. Борис арештував і допитав командира танкового батальйону, звинувативши його в таємному співробітництві з одним механізованим підрозділом німецької армії під час боїв в Україні. Комбата замучили до смерті, катуючи гарячою праскою. Спалили вуха, ніс, задній прохід, геніталії. Однак потім з’ясувалося, що цей офіцер доводився племінником якомусь високому партійному діячеві. Крім того, Генштаб Червоної армії провів ретельне розслідування, яке показало, що комбат ні в чому не винен. Звичайно, партійний орган розлютився, а принижене військове командування теж не захотіло мовчати. Цього разу навіть сам Берія не зміг допомогти Борису. Його позбавили всіх звань, віддали під суд і разом з напарником-монголом присудили до смерті. Але НКВС зробило все, щоб пом’якшити його долю — Бориса відправили в табір на каторжні роботи (а монгола все-таки повісили). Кажуть, начебто Берія таємно переслав Борису в концтабір записку, в якій обіцяв витягти його на волю і попросив протриматися хоч один рік, поки він сам не розбереться з військовим і партійним керівництвом. Принаймні так розповідав Ніколай.