Борис казав правду. Ми давно виставляли ці вимоги перед табірним начальством, але завжди діставали різку відмову.
„І що ти вимагаєш навзамін?“ — запитав я.
„Нічого особливого, — сказав він, усміхаючись і розводячи руками. — Мені потрібні тісні, добрі стосунки з японцями. Потрібна їхня допомога, щоб спровадити звідси групу товаришів, з якими важко знайти спільну мову. Багато в чому наші інтереси збігаються. То чому б нам не об’єднатися? Як кажуть американці, give and take, тобто ти мені — я тобі. Ти мені допомагаєш — я тобі нічого поганого не роблю. Обшахровувати не збираюся. Не прошу, щоб ти мене любив. Була між нами прикра неприємність, це правда. Але слова дотримую. Коли щось пообіцяв, то так воно й буде. А те, що було, за водою попливло.
За кілька днів я хотів би отримати від тебе чітку відповідь на цю пропозицію. Гадаю, варто спробувати, адже ви нічого не втрачаєте. Згоден? І ще одне: ця розмова має залишитися між нами. Можеш розповісти про неї тільки особливо довіреним людям. Правду кажучи, серед вас затесалося кілька донощиків, що співпрацюють з членом Політбюро. Гляди, щоб до їхніх вух це не дійшло. Якщо вони дізнаються — нам буде швах. Наразі я тут не всесильний“.
Повернувшись у зону, вирішив потай поговорити про пропозицію Бориса з однією людиною — колишнім підполковником, сміливим і рішучим, з розумною головою. Він командував військами, що захищали гірську фортецю на Хінґані до останку й відмовлялися підняти білий прапор навіть тоді, коли Японія вже капітулювала. У таборі серед японських військовополонених він уважався головним авторитетом, рахувалися з ним також росіяни. Приховавши те, що сталося на Халхін-Голі з Ямамото, я розповів йому про Громова — про те, що раніше він був офіцером держбезпеки і яку пропозицію зробив. Підполковник, видно, зацікавився можливістю позбутися партійного начальника, який керував шахтою, і домогтися для японців створення хоч якогось самоврядування. Я попередив: Борис украй небезпечний, справжній хижак, майстер плести інтриги, якому не можна безоглядно довіряти. „Можливо, він таким і є, — відповів підполковник. — Але він правильно сказав, що нам втрачати нема чого“. Я не знайшовся, що відповісти на такі слова. Я подумав, що коли справді щось із цієї домовленості й вийде, то гірше, ніж зараз, не буде. Але я страшно помилився. Правильно кажуть: пекло не має дна.
Через кілька днів я влаштував підполковнику таємну зустріч з Борисом і був на ній перекладачем. Після півгодинних переговорів вони про все домовилися і потиснули один одному руки. Як справа пішла далі — не знаю. Прямих контактів вони уникали, щоб не привертати до себе уваги, видно, обмінювалися зашифрованими повідомленнями. На цьому моє посередництво скінчилося. І підполковник, і Громов дотримувалися суворої конспірації. І мене це задовольняло. Бо якби я міг, то не хотів би мати з Громовим ніяких стосунків. Та, як з’ясувалося пізніше, це було неможливо.
Приблизно через місяць, як і обіцяв Борис, грузинського члена Політбюро усунули з посади за розпорядженням Центру, а через два дні прислали іншого партпрацівника. Минуло ще два дні, і за одну ніч хтось задушив відразу трьох японських полонених. Їх повісили на балках під стелею — мовляв, вони вчинили самогубство, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися самі японці. Напевне, це були донощики, про яких згадував Борис. Справу не розслідували, винуватців не знайшли. А тим часом влада в таборі майже повністю перейшла до рук Бориса».
33
Пропала бита
Повернення «Сороки-злодійки»
Одягнувши светр і коротке пальто, насунувши на очі вовняну шапочку, я перебрався через огорожу на задвір’ї і тихо спустився на безлюдну доріжку. Ще не розвидніло, і люди навколо спали. Я крадькома рушив доріжкою до «садиби».
За останніх шість днів у домі нічого не змінилося. У раковині лежав немитий посуд. Жодних записок на столі й жодних повідомлень на автовідповідачеві. Холодний, мертвий екран комп’ютера в кімнаті Цинамона. Як завжди, кондиціонер підтримував установлену температуру. Я зняв пальто, рукавички, скип’ятив воду й приготував чай. Замість сніданку з’їв кілька сирних крекерів, вимив посуд і поставив на полицю. Настала дев’ята година, а Цинамон усе не з’являвся.
Вийшовши в сад, я відхилив кришку колодязя і, нагнувшись, глянув униз. Там, як завжди, панувала густа темрява. Я настільки знав колодязь, що він здавався продовженням мене самого. Його пітьма, запах, тиша стали частиною мого єства. У певному розумінні я знав про нього докладніше, ніж про Куміко. Звичайно, я ще добре пам’ятав про неї. Заплющивши очі, міг згадати її обличчя, тіло, жести. Як-не-як жив з нею в одному домі цілих шість років. Та водночас мені здавалося, що дещо я вже не пригадую так яскраво, як раніше. А може, я втратив упевненість у картинах, збережених у пам’яті. Так само я не міг точно згадати, як загинається хвіст кота, що повернувся додому.