Я сидів у безлюдному саду, поглядав на траву і кам’яного птаха, фальшиво насвистував, і мені здавалося, ніби я повернувся в дитинство. Ніхто не знав про мою схованку. Ніхто не міг мене побачити. Від таких думок я повністю заспокоївся.
Я підтягнув ноги, зігнув коліна й підпер щоки долонями. Заплющив на хвилину очі. Як і раніше, навколо стояла тиша. Темрява під заплющеними очима скидалася на вкрите хмарами небо, тільки сіра барва була трохи густішою. Раз по раз хтось підходив і додавав нового відтінку. Золотого. Зеленого. Червоного. Мене просто вразило таке багатство відтінків сірого кольору. «Дивне створіння людина, — подумав я. — Досить їй на десять хвилин заплющити очі, як відкривається їй стільки різноманітних відтінків».
Ні про що не думаючи, я перебирав у голові зразки сірого кольору й насвистував.
— Гей! — озвався хтось.
Я вмить розплющив очі. Висунувся боком уперед і глянув поверх бур’яну на хвіртку. Вона була відчинена. Розчахнута навстіж. Видно, услід за мною хтось сюди зайшов. Серце шалено загупало.
— Гей! — повторив хтось знову. З-за кам’яної статуї з’явилася дівчина, яка минулого разу в саду навпроти приймала сонячні ванни. На ній була світло-блакитна майка фірми «Адідас» і шорти. Вона злегка накульгувала на ногу. І тільки темних окулярів не мала.
— Власне, що ви тут робите? — запитала вона.
— Розшукую кота, — відповів я.
— Справді? — здивувалася вона. — Мені так не здається. Та хіба знайдете кота, якщо сидітимете тут із заплющеними очима й насвистуватимете?
Я відчув, що червонію.
— Мені байдуже, — вела далі дівчина. — Ану ж вас побачить невідома людина й подумає, що ви збоченець? Будьте обережні. А ви таки не збоченець?
— Думаю, що ні.
Дівчина підійшла до мене й, старанно оглянувши звалені під дахом стільці, довго вибирала один, що здався їй менш брудним. Після того ще раз його перевірила, поставила на землю і сіла.
— Я не знаю, що ви насвистували, але ніякої мелодії я не почула. Ви часом не голубий?
— Та начебто ні, — відповів я. — А чому ти так подумала?
— Бо чула, нібито голубі не вміють свистіти. Це правда?
— Та хто його знає.
— Зрештою, мені байдуже, хто ви — голубий, збоченець чи ще хтось, — сказала дівчина. — До речі, як вас звати? Важко з кимсь говорити, коли не знаєш його імені.
— Тору Окада.
Дівчина кілька разів повторила моє ім’я.
— Ім’я так собі, правда?
— Можливо, — відповів я. — Але мені чомусь здається, начебто перед війною був міністр закордонних справ Тору Окада.
— Я нічого в цьому не розумію. Історія для мене — темний ліс. Ну гаразд. А може, маєте якесь-прізвисько, Тору Окада-сан? Яке легше вимовляти.
Я старався, але не міг пригадати жодного прізвиська. Ні разу в житті не мав його. Цікаво: чому?
— Нема в мене прізвиська.
— Ну, скажімо, Ведмідь? Або Жаба?
— Нема.
— Отакої! — здивувалася вона. — Тоді придумайте що-не-будь.
— Заводний Птах, — сказав я.
— Заводний Птах? — Дівчина витріщилася на мене, розтуливши рота. — А що це таке?
— Заводний Птах, — сказав я. — Щоранку сидить на дереві й накручує пружину нашого життя. Крі-і-і-і…
Дівчина все ще не спускала з мене очей.
Я зітхнув.
— Я щойно придумав. Цей птах щодня прилітає до нас і кричить із сусідського дерева: «Крі-і-і-і…» Однак ніхто його досі не бачив.
— Ого! Гаразд. Так і зватиму вас Заводним Птахом. Також язика можна зламати, але все-таки набагато краще звучить, ніж Тору Окада.
— Дякую.
Дівчина підтягла ноги на стілець й увіткнулася підборіддям у коліна.
— А тебе як звати? — спитав я.
— Мей Касахара. Мей… від місяця травня.
— Ти народилась у травні?
— Хіба це не очевидно? От було б дивно, якби я народилася у червні, а мене назвали Мей!
— Це правда, — сказав я. — А до школи, бачу, ти так і не ходиш?
— Я вже давно за вами спостерігаю, Заводний Птаху, — сказала Мей, знехтувавши моїм запитанням. — З кімнати в бінокль бачила, як ви зайшли у дротяну хвіртку. Завжди при собі маю маленький бінокль, щоб стежити за доріжкою. Ви, мабуть, знаєте, що тут вештаються дуже різні люди. І не тільки люди, але й тварини. А що ви тут робили весь цей час, поки сиділи самі?